З початком повномасштабного вторгнення як змінилося ваше життя? Що нового в ньому з’явилося?
Життя змінилося у всіх дуже різко, незважаючи на те, був хтось готовий морально до цього чи ні. Не можна одразу прийняти, що твоє звичне повсякдення буде повністю змінене, зруйноване, і ти опинишся просто в якомусь іншому світі.
Є люди, які спочатку впадають в ступор, як лань на проїжджій частині дороги, а потім вже починають рухатись. У мене навпаки. Я спочатку все роблю дуже активно, а вже потім ціпінію. Певною мірою це дуже зручно, бо ти вмієш діяти у якихось екстраситуаціях.
Вперше я прожила рік за кордоном. Ніколи цього не бажала і не була до цього готова, але розуміла, що моє перебування у Варшаві є корисним. Я працювала в нашому посольстві, і це давало відчуття того, що не лише страждаю, як і всі, від повномасштабної війни, а дійсно роблю щось корисне. Для мене це дуже важливо. До того ж моя донька трохи заспокоїлася, адже вона дуже переживала.
Згодом я зрозуміла, що треба повертатися до Києва, до мого рідного міста. І Київ дійсно змінився. Тут інший вайб не тільки тому, що в місті багато нових людей, а через те, що воно живе в постійному стресі, і, звісно, це впливає на людей. Незважаючи на те, хороший у тебе настрій або поганий, з нами завжди цей другий план – тривоги і тривожність.
Звісно, повномасштабна війна безпосередньо вплинула на мою діяльність, тому що зараз фільмів, серіалів і шоу знімають на порядок менше, але тим не менш, оскільки я в Києві, то беру в них усіх участь. Дуже багато додалося благодійних заходів, і не лише благодійних в прямому сенсі. За цей час я зрозуміла, наскільки важливо представляти Україну в світі правильно.
Мені дуже круту річ сказав посол Польщі у Швейцарії: всі дуже поважають країну, навіть якщо вона у стані війні, але страждає не з позиції слабкості, а говорить з позиції сили і гордості. Так, у нас важкі часи, але ми сильні, ми круті. Якщо можете – допомагайте, якщо не можете – не заважайте.
Тому зараз для мене є дуже важливим представлення України. Наприклад, на Венеційському фестивалі, де італійські журналісти мені вручали нагороду (Даша отримала нагороду Women in cinema на Венеційському фестивалі 2022 року. – Прим. ред.), яка присвячувалася всім українським акторкам і кіношнікам. Це було і приємно, і водночас дуже важливо, тому що таким чином Австрія демонструвала свою підтримку, це був сигнал для всього світу, для всієї Європи, що Австрія з Україною. Я дуже рада, що можу брати участь у таких подіях і гідно представляти нашу країну.
В перший рік повномасштабної війни мене часто запрошували в різні куточки Європи для того, щоб підтримати якийсь благодійний захід. Я читала вірші, збиралися гроші на гуманітарні потреби, на військові. Також у мене зараз величезна кількість заходів для студентів, яких треба підтримати, поговорити, розповісти або про акторство або почитати вірші.
Зараз я багато часу проводжу з донькою, яка в період війни перейшла з фази дитини в фазу підлітка. Намагаюся не втратити зв’язок із нею, незважаючи на все, що відбувається довкола.
Як зараз розвивається ваш проєкт #дашачитає? У вашому репертуарі багато віршів військових, творів про війну…
Я почала реалізовувати цю ідею у 2016-му чи 2017 році, коли взагалі не було великих поетичних проєктів. Зараз читаю тільки сучасну українську поезію, і за час повномасштабної з’явилися настільки потужні твори… Я читаю про війну не тому, що це тренд, а тому, що завжди вибираю поезію, яка дуже сильно емоційно чіпляє. Зараз пишуться настільки пронизливі і потужні вірші, що лише з них можна зробити величезний проєкт. Але я читаю не тільки їх, але й ті, що у мене накопичилися за роки. Всі вони чекають свого часу, і тому я все одно змішую трошки сучасності з тими віршами, які мріяла виконати ще кілька років тому.
Аудиторія часто просить почитати щось більш класичне. Поезія – це потужна штука. Все, що відкликається людям, має розвиватися. З початку повномасштабної війни мені стільки людей сказало, що їм від віршів стає легше, і це об’єктивна реальність. Я навіть для концертів підбираю саме ті твори, які люблю сама, але я точно знаю, що люди будуть плакати. І люди плачуть, їм стає легше, потім виходять дякують. Дійсно, творчість лікує. Коли я читаю, це скоріше терапія, і для мене в тому числі.
Як ви повернулися до зйомок у кіно після 24 лютого?
Я приїхала в Україну з Польщі близько року тому, десь наприкінці березня. І з того часу відбулося чимало нового й цікавого, незважаючи на війну. Не так багато проєктів, як раніше, але все одно дивовижно. Почали знімати новий сезон серіалу «Коп з минулого» – його так люблять глядачі, що ми знімаємо і знімаємо (сміється). Мені здається, що всі проєкти, які зараз є, або рефлексують дійсність, або дають рефлексію на те, що відбуваєтья.
Сьогодні художні фільми про війну викликають дуже багато критики, тому що вважається, що переосмислювати художньо треба буде тоді, коли все закінчиться. Дуже багато голосів говорять про те, що це тригерить багатьох людей, адже художня реальність не зможе відобразити події такими, які вони є насправді. Тому зараз повний розквіт документального кінематографу. Навіть пройшов новий фестиваль документального кіно, і там були дійсно дуже круті роботи.
Нещодавно на екрани вийшов телесеріал «Зозулі», де ви граєте одну з головних ролей. Чим він цікавий?
Люди сьогодні потребують якоїсь розради. Їм треба щось дивитися, щоб трошечки відволіктися, бо третій рік бути в одному і тому ж стані постійного зажиму і постійної тривожності – це неможливо. Тобто життя все одно триває, і тому знімаються і розважальні проєкти.
Зараз з’являються нові ластівочки, не схожі на те, що створювалося до повномасштабної війни. Мені здається, що у нас буде все ж таки свій стиль українських серіалів, незалежно від того, знімаються вони про село чи про місто, це комедія чи драма. Творці вже сьогодні намагаються намацати якийсь особливий різновид, новий стиль.
І, думаю, «Зозулі» – це саме ось цей новий караван серіалів. Бо я знімаюся і в стрічках більш класичних, але «Зозулі» мені дуже зайшли, ми здружилися з командою. За цим процесом цікаво спостерігати, бо я вже бачу трошки інші сценарії, трошки інших персонажів, трошки інші стосунки, коли вже не йдеться про те, що серіал будуть показувати на дві країни і треба зберегти якийсь статус-кво.
В яких іще проєктах ви були задіяні останнім часом?
Нещодавно я знялась у проєкті Дмитра Томашпольського. Це наш український класик, я би сказала, більш авторського, авангардного кіна. Я у нього вже працювала в фільмі «Сторонній», який взяв дуже багато призів на різних фестивалях. Це не кіно для широкого глядача, але поціновувачі кінематографи знають Томашпольського і люблять його роботи. Він сміливий, він експериментує, дуже любить робити якісь несподівані речі. При цьому все це втілює зі смаком, з розумом. І от я знялася в дуже нетривіальному проєкті, який називається Kill Putler. І наскільки я знаю, його зробили на замовлення одного з балтійських мовників. Тому чекаємо, коли він з’явиться на екранах, але це просто якась крейзі-історія. Це абсурдистська, сатирична комедія, яка має 2024 року вийти в країнах Балтії, а потім, можливо, і в Україні.
На мою думку, криза – це нові можливості, час, коли треба відкривати щось нове, шукати якісь нові шляхи, як би банально це не звучало. Не можу сказати, що знайшла собі щось абсолютно нове, але я дійсно намагаюся використати цей час не для скиглення, а для розвитку. Написала сценарій комп’ютерної гри, не знаю, як воно піде, але це дуже прикольно. Для мене це такий виклик, а я дуже люблю челенджі! Судячи з реакції молодих хлопців, які грають в такі ігри, – вони були в захваті.
Під час нашого попереднього інтерв’ю ви казали, що хочете більше займатися режисурою і написанням сценаріїв. І бачу, що цей план вже реалізовуєте…
Влітку я буду знімати свій фільм, який мала почати 26 березня 2022 року. Тобто ми вже були на крайньому етапі підготовки, коли вже кастинги другорядних героїв закінчувалися і все було готово до зйомок. Але повномасштабна війна дуже сильно змінила плани і сценарій, бо він просто не відповідає сучасності. Тому довелося взяти паузу, аби все переробити. Але цього року мають розпочатися зйомки, бо у нас є відповідальність перед Держкіно, яке виділило на фільм кошти. Тому буду знімати і реалізую свої режисерські амбіції. Дуже сподіваюся, що це буде достойно, але мені трохи лячно.
Які ще, можливо, у вас є професійні плани на цей рік?
У мене вже є два великі проєкти на найближчі пару місяців, там багато роботи. Ще маю дуже давні задуми… У мене взагалі багато ідей, які я поступово реалізовую. І виправдовую це тим, що я не прокрастинатор, а просто кожна ідея має визріти. І якщо вже за стільки років вона не померла, точно варта уваги.
Також у мене був задум ще до повномасштабної війни створити одну дуже цікаву і незвичну платформу. На перший погляд, ця ідея зі мною абсолютно не корелює, але вона дуже крута. Я вірю, що штучний інтелект найближчим часом буде посідати величезне місце у нашому житті, і поки він не зруйнував всесвіт, ми можемо спробувати його використовувати на свою користь.
Плюс цього року мене попросили про менторство, щоб я читала курс студентам. Я не погодилася, бо це потребує дуже багато часу. Але у мене є менторство в школі для дітей, які переїхали, для переселенців щодо акторських та інших творчих і терапевтичних штук.
Сьогодні у суспільстві спостерігається дуже величезний клубок агресії, який може зруйнувати нас як націю. Я намагаюся його занижувати з усіх боків.
Так, для «Ла Страда» (громадська організація, яка протидіє насильству і торгівлі людьми. – Прим. ред.) знялася у відео для протидії домашньому насильству. Там прямо повна інструкція, що треба робити, якщо ти потерпаєш від агресії. На жаль, з початку повномасштабного вторгнення кількість таких випадків зросла. І, власне, зараз у всіх інтерв’ю і в роботі моє головне намагання – це трошечки привести всіх до тями і дати зрозуміти, що руйнація завжди йде зсередини. Якщо ми всі не знайдемо спільну мову, то ніколи не переможемо.
І друга ідея, про яку я давно думаю, – якийсь IQ-клуб для підлітків, дітей, для всіх, у кого є хороший потенціал, або навіть немає, але він хоче його отримати. Мені дуже хочеться піднімати інтелектуальний рівень нації, бо без цього нам теж кірдик.
Коротше, зменшувати агресію, збільшувати інтелектуальний рівень – це мої дві найголовніші мрії.
Якщо в цілому говорити про український кінематограф, які зміни ви бачите за ці останні два роки? І які сьогодні темпи розвитку?
Останнім часом повиходили на екран ті фільми, які знімалися ще до повномасштабного вторгнення, їх домонтували і презентували саме у перший-другий рік. А зараз весь кіноринок чекає скоріше фінансової кризи, хоча цього року буде і пітчинг Держкіно… Ринок шукає нові шляхи фінансування. Один із трендів – це співпраця з іншими країнами, які хочуть підтримати Україну, яким цікаво. Вони поєднуються і пов’язуються з українськими кінематографістами, знімають якісь спільні фільми.
Дуже багато наших акторів, актрис переважно задіяні сьогодні у польському й ірландському кінематографі. Наші митці зараз швидше розповсюджуються по світу або тягнуть якісь можливості світу до нас, в Україну.
Загалом під час війни завжди розвивається креативність, бо є дуже багато емоцій, які треба у щось вилити. Тому збільшується цей творчий запал, але при цьому знижується фінансування. Я думаю, що зараз будуть розвиватися камерні історії, студентські фільми, які не потребують великих вкладень, але побудовані на дуже класній креативній ідеї, яку можна реалізувати незадорого. Люди шукатимуть якийсь свій голос у кінематографі, український. Це 100%, що буде нова хвиля, але десь за пару років, як було в Румунії або Франції. І ця нова хвиля зазвичай має своє обличчя, яке не можна ні з чим порівняти.
Плюс сплеск документального кіна. Подивимось, куди він приведе. Вже є дуже достойні роботи, якими можна пишатися. Наприклад, Антон Птушкін зняв класний фільм про тварин під час війни, роботи Стаса Капралова, Любомира Левицького. Сьогодні всі кінематографісти, які до цього знімали художні роботи, фікшн, активно переходять на нон-фікшн. Бо вони вміють це робити, у них є досвід, і вони можуть цікаво змалювати сьогодення.
А з тих українських художніх фільмів, які ви вже бачили за останні два роки, які прем’єри для вас найбільш потужні?
Для мене першою ж прем’єрою після повномасштабної війни став «Щедрик», де знімалася моя дочка Поліна в одній з головних ролей. Другим був польсько-український фільм «Тато», де Поля теж зіграла головну роль.
Я була у Венеції на прем’єрі Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». Антоніо взагалі цю хвилю нового кіна почав, як на мене, і несе її далі. Він дуже талановитий, і я дуже ним пишаюся. Це світла, цікава, смішна і дуже гідна історія. Зрозуміло, що «Памфір» взяв дуже багато призів. Він, на відміну від «Люксембург, Люксембург», дуже мрачний. Також я дивилася з задоволенням «Я, “Побєда” і Берлін» на основі повісті Кузьми. Звісно, бачила і «Клондайк». Мене зачепила акторка, яка зіграла в ньому головну роль, вона дуже органічна, класна. «Клондайк» — це такий удар під дих. Дуже нелегке емоційно кіно.
Даша, як ви зараз боретесь зі стресом? Що дозволяє, можливо, розслабитись, зібратися в потрібні моменти? Що допомагає взагалі триматися, окрім роботи, благодійності, нових проєктів?
Я взяла аскезу на алкоголь і лайку на цілий рік, і вже без них чотири місяці. Але зовсім без матів важко – я дуже часто зриваюся, все одно щось таке кажу, а потім вибачаюся перед Всесвітом. «Вибач, Всесвіте, вибач, вибач. Це просто випадково».
Мені, якщо чесно, допомагають дуже базові речі. По-перше, масаж. Хороший масажист знайде точки напруги і допоможе позбутися затисків у тілі. А наша напруга, наш стрес, в першу чергу, впливають на м’язи і зв’язки, на все в нашому тілі. Тому масаж гарно працює.
Друге, я нарешті почала знову займатися спортом. Аніта Луценко, моя подруга, подарувала всі свої курси на рік. Я регулярно роблю вправи.
І третя штука – я дуже вірю у всілякі вітаміни, БАДи тощо. Багато їх перепробувала, є фанатом різних японських БАДів, що не мають протипоказань. Це можуть бути амінокислоти або набір для мозку, який-небудь гінгко-білоба. Я їх замовляю напряму з Японії, бо впевнена, що там буде нормальний термін придатності і це вдвічі-втричі дешевше, ніж замовляти у нас.
Ну і друзі, очевидно. Проводяться якісь івенти, вони дають змогу всіх побачити, з усіма пообніматися. Плани також тримають на плаву – я постійно щось планую, і трошки заспокоює шопінг.
Чи допомагають вам розслабитися beauty-ритуали? Чи просто тримати себе в тонусі?
Це дивно, але я зрозуміла, що beauty-ритуали мене не дуже розслабляють. Я обожнюю масаж тіла, а от масаж обличчя не заходить зовсім.
Вдячна багатьом нашим брендам, в тому числі українським, які багато косметики присилають мені в подарунок, і я дійсно все це тестую. Дуже тішить, що в Україні почали з’являтися класні марки. Зараз у мене багато вітчизняних брендів з догляду за обличчям. Тобто найкращий beauty-ритуал влаштовую собі я сама, коли маю час. Я з задоволенням роблю пілінг, потім намащуюся якимись крапельками, потім додаю масочку для обличчя, для зони навколо очей, для губ окремо. Сьогодні на український ринок вийшли профбренди з Італії, і я теж дуже задоволена кожною позицією, яку тестувала. Це трошки нас, дівчат, заспокоює.
Я для себе відкрила одну процедуру, яка дійсно мене змінює… Не дуже люблю і до косметолога ходити, роблю це десь раз на рік, на пів року. Але вважаю, що кожна жінка, яка не має застережень, має спробувати плазмоліфтинг, щоб покращити стан обличчя за допомогою власних ресурсів, тобто власної плазми. В моєму випадку результат – просто фантастика. А з новеньких процедур мені дуже подобається HydraFacial – вона дуже легка, проста, але обличчя після неї неймовірне.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Instagram та не пропускайте найкорисніші матеріали на Beauty HUB!
