24 лютого 2026 року, у день четвертої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну, проєкт документальних фільмів «Варта» був представлений одразу на двох міжнародних майданчиках — на Трафальгарській площі в Лондоні та у Латвійській національній опері в Ризі в супроводі симфонічного оркестру та понад 130 музикантів. Beauty HUB провів розмову з продюсеркою проєкту та фотографинею Марʼяною Шафро про те, як творчість може бути інструментом боротьби проти ворога, а професія — фіксатором реалій воєнного часу.
Мар’яна Шафро – українська фотографиня, режисерка та продюсерка. Чотири роки тому вона й уявити не могла, що креативні фотосесії для брендів та відомих людей і зйомки музичних кліпів через роки відійдуть на другий план, а її серце захоплять проєкти, які відображають процес та наслідки російсько-української війни. В цьому великому, але дуже важливому інтервʼю ми поговорили з Марʼяною про «Варту» та інші проєкти її команди, щоб зануритися в процес фільмування та фотографування війни, а разом з тим супротиву, сміливості, сили, гордості й любові.– Марʼяно, як ти стала на шлях знімань та фіксації війни? Як наважилася змінити затишну фотостудію на бліндажі?– Фотографія для мене завжди була мовою комунікації зі світом і відображала те, що для мене важливе, що торкає в різні періоди життя. Це була природа, жіноча краса, стосунки між людьми, родинні зв’язки. Коли настав час повномасштабного вторгнення, я зрозуміла, що найбільше мені болить Україна. І все, що відбувається навколо, стало частиною фотографій, які важливі для мене.Особливо я знайшла натхнення у героях, які захищають нашу країну. Для мене це стало новою красою, новим важливим, що мала відображати моя фотографія. У різні періоди це були льотчики, бойові медикині, цивільні волонтери, ветерани. Всі вони однаково торкають моє серце.Фотографія не може залишатися осторонь часу, в який вона зроблена. Хорошим прикладом став український Vogue, який під час повномасштабного вторгнення почав транслювати військові історії. Тому моя творчість із фотостудії логічно та природно змінила локацію на прифронтові міста.– Твоя робота має дуже цікавий візуальний стиль – жорсткий реалізм поєднується з красою гри світла, ракурсів, навіть поз героїв. Як вдається бачити красу в таких складних темах?– Певно, ми всі трансформовані суспільною українською травмою і кожен – своєю. У когось зруйнована домівка, в когось загинули близькі, у когось немає змоги вчитися. Я впевнена, в українців велике майбутнє, враховуючи той біль, який ми переживаємо.
Мій візуальний стиль не змінився. Я як знімала людей, які мені цікаві, так і знімаю. Просто ці люди стали іншими. Раніше мене цікавила жіноча витонченість, тепер – жіноча сила. Раніше мене цікавила особистість батька поряд з дитиною, тепер – заради чого чоловік готовий померти. І це, як правило, теза про те, заради чого треба жити.
Герої мої не змінилися, і візуальна мова не змінилася. В ній завжди є поєднання часу та моїх переживань. Тому логічно, що в цьому є контрасти, як у житті кожного українця зараз. Ми вранці йдемо на роботу, ввечері засинаємо з очікуванням сирен. Один день проходить у Краматорську, інший – в Одесі. Контрастів багато, і в моїй фотографії є місце цим контрастам. Я знімаю, як відчуваю, без будь-яких правил. Вся моя робота побудована на відчуттях.– Розкажи про проєкт «Варта». Чим він для тебе є зараз?– «Варта» – це проєкт короткометражного документального кіно про різні підрозділи в українській армії. Кіно стало природним зростанням у моїй фотокар’єрі – мені хотілося рухатися далі. Коли почалася війна, я більше не могла знімати музичні кліпи. Натомість мій продюсер познайомився з неймовірними хлопцями і сказав, що я маю про них знімати. Ми домовилися поміняти місця: він став режисером, а я – продюсером.На сьогодні є чотири фільми: про пілотів гелікоптерів, танкістів, льотчиків та бойових медикинь.Останнім часом цей проєкт займає майже весь мій час. Два місяці тому Міністерство освіти затвердило «Варту» як частину освітньої програми з новітньої історії України. Тобто тепер 5 мільйонів українських школярів по всьому світу вивчатимуть новітню історію України по матеріалах наших фільмів.
Ми не плануємо зупинятися, поки не настане мир. У планах – серії про дронові війська, ДСНС, дітей на війні. Останній фільм буде про піхоту, бо її називають сіллю війни.
– Як відбуваються зйомки? В яких умовах?– Всі серії знімаються безпосередньо на лінії бойового зіткнення. Щоб настільки чесно й глибоко зняти ці портрети, ми живемо з героями тижнями, аби вони відчули, що можуть нам довіряти. «Варта» – дуже медитативне кіно. Ми пишемо для нього музику з найкращими діджеями України. У проєкті немає багато фактів, але коли глядач дивиться кіно, він ототожнює себе з тими, хто на екрані. Це об’єднання зараз дуже важливе для українців.– Чи були моменти, коли було небезпечно знімати?– Найбезпечніше війна відчувається в безпосередній наближеності до бойових дій. Це може дивно звучати, але в прифронтових містах є якесь відчуття, що все буде добре, непереможна впевненість у тому, що правда за нами. Українці за ці роки набули певної фатальності. Ми з друзями часто обговорюємо плейлісти на наших похоронах або жартуємо, кому дістануться камери чи сукні. У цьому питанні перемагає гумор і віра в те, що все буде добре. Коли я в Лондоні й читаю новини з України, це звучить набагато страшніше, ніж коли перебуваю в епіцентрі цих новин.– Що є найскладнішим у підготовці? – Обрати героїв. Насправді я ніколи не зустрічала таких неймовірних людей, як ті, що потрапляють до нас у кадр. В них поєднано стільки чесного, сильного, героїчного і водночас дуже сенситивного. Їм теж болить, попри те, що це справжні рекси. Найскладніше завжди обирати, тому що, мені здається, всі мають бути почуті.– Яка з новел стала найбільш емоційною для тебе?– Це важко сказати, бо всі новели – мої діти. Найближчими героїнями стали дівчата з останнього фільму «Вона». Ми жили разом, і вони приїжджали до нас у гості, ми – до них. Це вже дружба, ми родина.
Мене здивувала ніжність цих дівчат. Це не залізні жінки, хоча вони щодня рятують життя наших хлопців, бачать розламані кістки, смерть та приймають рішення, від яких залежать життя. Водночас в них стільки ніжності, краси, героїзму.
– Як розвиватиметься «Варта» далі?– 24 лютого «Варту» показало Європейське телебачення. Латвійська національна опера організувала показ із симфонічним оркестром – це був наш наймасштабніший живий показ. 1000 глядачів, президент Латвії з промовою та неймовірні організатори. Також ми перемонтовуємо «Варту» в повнометражний фільм, аби спробувати фестивальний шлях.Я правда живу цим проєктом і надзвичайно щаслива, що він знайшов мене. Це робота з такою кількістю любові, з такою неймовірною командою та героями. Ця робота наповнює мене.– Як народилась ідея для кампанії «Ми тут, щоб жити» для Третього корпусу? Вона дійсно дуже тепла і надихаюча, відрізняється від іншої рекрутингової реклами.– Ми розробляли її в партнерстві з внутрішньою командою Третього корпусу. Це неймовірно приємна команда – вони завжди дають нам багато свободи та довіряють нашим ідеям. Ми сиділи разом, брейнстормували над сюжетами. Більша частина була запропонована командою корпусу, але в повній довірі до нас – ми знімали все так, як хотіли.Почали крутитися навколо тем родини, визнання, дружби, любові – створювати сюжетні лінії, в яких візуально було б зрозуміло, за що можна жити, навіть коли навколо війна. Так з’явився сюжет із військовим Хмелем – у нього тоді народилася донечка, їй було 3 тижні. Це був дуже щемкий момент. Але це справді те, заради чого Хмель воює, а значить, і живе.– Чи є місце творчим поривам у таких серйозних проєктах?– На щастя, так. Ми з креативним директором Третього корпусу працюємо разом понад 15 років. Коли він подзвонив щодо цієї кампанії, сказав: «Зніми так, як ти вмієш, щоб у цьому всьому було життя». Я запропонувала зробити змазані кадри, зерно – це все проти правил бордової реклами. Але Влад підтримав.
Ми робили так, аби фотографії виглядали, наче зроблені на телефон, хоча за ними стояв великий продакшн. Саме тому, що фото такі живі й наче незаплановані (здається, що хтось проходив повз і зняв їх на телефон), фото так врізаються в душу. Кожен може знайти свій сюжет, заради чого він живе.
– Розкажи про книгу «Шлях зерна», присвячену наслідкам руйнування промислової інфраструктури в Україні. Що зображено на твоїх фотороботах?– Це правда неймовірний проєкт компанії Kernel. Вони зібрали в одній книзі фотоматеріали по зруйнованих зернових елеваторах, але знову ж таки у естетичній формі, не притаманній звичайній фіксації злочинів росії. Показали випалені поля та розбиту інфраструктуру, показали як росіяни нищать хліб. Цей шлях зерна, опалені колоски дуже болісно фільмувати.В проєкті є два кадри, що мені боляче бачити і боляче було знімати. Один – вид із дна зруйнованого елеватора вгору. Дах погнувся так, що схоже на всевидяче око. Мені хотілося, аби це був символ, що Бог усе бачить, і що добро неодмінно переможе зло. Але чи так це – тільки час знає. Поки моїм Богом стали люди: ЗСУ, НГУ, ДСНС та інші…Другий кадр – залишки російської ракети всередині елеватора. На ній червоним написано «земля». Це потім мені пояснили "Воздух - Земля", так у них ракети підписують, що з повітря руйнують землю. Для мене земля – це Україна, це святе. А тут лежить груда металу з цим словом. Така підміна цінностей – в росії земля – це ракета, в Україні земля – це наші рідні колоски. Російська земля руйнує українську землю… Абсолютно різні значення слова, і як ми можемо бути схожі?..– Який кадр із книги дався тобі найважче емоційно?– Я часто, коли знімаю військових, відчуваю піднесення, що все буде добре. Ти розумієш, що живеш за сильними, чесними людьми. Але на зйомках книги «Шлях зерна» я відчула емоційну важкість.Ти розумієш, що маєш справу з людьми, здатними бомбити зерно ракетами, які називаються «Земля». Ти розумієш, що з ними ніколи не буде нічого спільного, не може бути ні діалогу, ні прощення. Людина, яка підпалює поля з пшеницею, не може викликати нічого, окрім відрази. Це заходить за межі мого розуміння добра і зла. Я ніколи не зможу собі уявити когось, хто цілить у зерно. Виправдати такий вчинок неможливо.– Що б ти хотіла, аби відчував глядач, коли перегортає сторінки книги?– Я дуже вдячна компанії Kernel й особливо Андрію Веревському за те, що запропонував мені зняти цей проєкт. Ніколи б не подумала, що поїду фільмувати зруйновані елеватори. Я комерційний фотограф, який працює для світових брендів. І тим більше не могла уявити, що такі проєкти стануть для мене життєдайними, показуватимуть шлях розвитку моєї особистості й кар’єри.Гадаю, книга може стати такою для кожного читача, тому що це на генетичному рівні для кожного українця – страх, який пронизує з голови до ніг, коли бачиш, як нищиться зерно, як горить пшениця. Це щось із голодоморних часів, коли тебе наповнює паніка. Ці емоції необхідні, щоб перебувати в контакті з сьогоденням, не відривати себе від того, що відбувається з твоїм народом.«Шлях зерна» – це книга, яка повертає читача в реальність, у розуміння контекстів сучасної України. Всі пам’ятають правило п’яти колосків, за які розстрілювали під час Голодомору. Тепер маємо ситуацію, де випалюються цілі поля, знищуються тонни зерна тією ж владою. Колись совєти вбивали українців за п'ять колосків, а тепер вони знищують зерно у промислових маштабах. Для чого? Я не можу збагнути, навіщо знищувати зерно. Для українців зерно – це релігія.– Розкажи про проєкт CyberBee і твою роль у ньому.– CyberBee – спільний проєкт, який фінансує охоронний холдинг SHERIFF, підтримує Міністерство соцполітики та ветеранський корпус. Це ініціатива для перекваліфікації військових з ампутаціями.Люди, які втратили кінцівки, можуть пройти безкоштовне навчання, яке зазвичай коштує близько 150 тисяч гривень. Воно триває від шести місяців до року. У майбутньому вони стануть частиною кібервійськ – людей, які захищають нашу країну від кібератак. Це крута професія, яка не потребує навантаження на кінцівки, а зарплати – від 2 до 5 тисяч доларів.Нам дуже відгукнувся цей проєкт. Ми знімали про нашого друга Кузнєца – бійця з подвійною високою ампутацією ніг. Фільмували його історію. В ній також багато метафор – бджоли, як можна зрозуміти з назви CyberBee. Ми знімали паралельно дві сюжетні лінії: бійця Кузнєца і бджолу, що потрапила у вогонь. У 20-х числах лютого вже можна було побачити цей проєкт на одному заході.У таких проєктах я завжди виконую роль продюсера – відповідаю за всі моменти, окрім творчих. Хоча творчі також активно обговорюємо з Євгеном Бруксом, режисером, моєю командою і родиною. Офіційно – продюсер і фотограф, тому що борди, які робитимуться по місту, – це також моя задача.– Чи можна залишатися об’єктивним документалістом, знімаючи війну у власній країні? Як ти балансуєш між емоціями та професіоналізмом?
Я не документаліст. Я українка. Моя емоційність є запорукою мого професіоналізму. Можливість відчувати все так, як відчуває будь-яка українка, – це надзвичайно важливо для моєї роботи.
Намагаюся знімати те, що відчуваю. Це не суперечить професіоналізму, а тільки підсилює його.Ми згадували з тобою Лі Міллер, фотографиню та модель Vogue, яка знімала Другу світову як військова кореспондентка. Чим тебе надихає її шлях? – Коли почалося повномасштабне вторгнення, у моїй кар’єрі все було неймовірно добре. Але зрозуміло, що я відмовилася від багатьох неоднозначних замовлень. Потім не змогла знімати свята, бо не розуміла, як люди можуть веселитися, коли навколо стільки горя. Потім не змогла знімати якесь розкішне життя, бо здавалося, що це не на часі. Керуючись своїми емоціями, моя фотографія привела мене у військовий світ.Здавалося, що це досить унікальний випадок. Але потім я побачила фільм із Кейт Вінслет про Лі Міллер, яка пройшла той самий шлях. Мої публікації у Vogue насамперед військові. І вона, як і я, поєднувала фешн, який потім перейшов у воєнну фотографію. Лі Мілле пояснювала, що не може стояти осторонь і знімати сукні, коли навколо бомби. Це абсолютно мені відгукнулося. Було так неочікувано знайти сестру, яка жила під час війни і пройшла дуже схожий шлях від фешн-фотографії до воєнної.Зараз я часто спілкуюся з фотографами, які обрали інший шлях, – залишитися в нішах, у яких працювали. Мені здається, що вони страждають через те, що не відгукнулися часу, хоча їхнє серце відгукнулося, але фотографія завмерла в тому, що було до війни. Вони стали заручниками того, що знімають, хоча це більше їх не надихає.– Звідки береться сила продовжувати фіксувати війну?– Коли ти занурюєшся в якийсь контекст, це має знайти відклик у творчому шляху. Оскільки війна так сильно зачепила мене, було б дивно не піддатися цій інерції. Коли з’явилася «Варта», для мене це було він-він: у рамках своєї професії я можу бути корисною, робити збори для героїв, бути рупором у світі.«Варта» знайшла відгук у мені на стількох рівнях – вона є джерелом сили, а не я маю знаходити силу продовжувати. Вона і є моя сила.Фото надані героїнею Фото з обкладинки: Ксенія Каргіна
Додати в обране
Увійдіть або зареєструйтесь, щоб додати до обраного
