У часи, коли надворі війна та суспільство щодня проходять через складні, негативні події, будь-який бізнес чи структура переживають нелегкі часи, але особливо страждають соціальні організації. Величезною кількістю благодійних та волонтерських організацій керують саме жінки. У складні часи вони беруть на себе відповідальність, організовують величезну команду та розвивають важливі галузі в Україні. Марія Вронська – одна із них.
Маріє, чому для сфери діяльності ви обрали саме волонтерство, пов’язане з тваринами?
Я завжди відчувала особливий зв’язок із тваринами – ще з дитинства вони були для мене не просто улюбленцями, а повноцінними членами родини, тими, хто потребує особливої уваги та любові. З часом це відчуття лише зміцнилося. У 25 років я прийняла одне з найважливіших рішень у своєму житті – взяла на себе відповідальність за цілий притулок. Це було не спонтанним кроком, а цілком зваженим рішенням. У якийсь момент просто зрозуміла: якщо не я, то хто?
Мене не лякав обсяг роботи, масштаби викликів, не зупиняли фінансові чи організаційні труднощі. Я чітко усвідомлювала: тут сотні тварин, чиї життя залежать від людської турботи.
Волонтерство стало для мене особистою формою боротьби за добро у світі.
Це робота, яка змінює не лише долі тварин, а й саму людину. Я навчилася відповідальності, витримці, вмінню шукати рішення, навіть коли здається, що всі двері зачинені. Це моя місія, мій вибір і мій внесок у створення світу, в якому більше любові й менше байдужості.
З якими упередженнями вам довелося стикатися як жінці-підприємниці у соціальній сфері?
Одне із найпоширеніших – сумніви у спроможності жінки керувати великою, структурно складною організацією, особливо у такій непростій сфері, як волонтерство. Для багатьох людей слово «соціальне» автоматично означає щось несуттєве або аматорське – це несерйозно, це хобі, спосіб реалізувати материнський інстинкт чи емоційні потреби.
Ще одне стереотипне уявлення – що жінка з дитиною не витримає тиску, навантаження та багатозадачності, які потребує щоденне управління притулком. Але мій досвід доводить протилежне: сила жінки – у здатності поєднувати. Я змогла поєднати материнство, стратегічне мислення, фінансове планування, кризовий менеджмент і глибоку емпатію. Це не взаємовиключні речі – це синергія, яка дає результат.
Так, я працюю у соціальній сфері, але це не менш відповідально, ніж вести класичний бізнес. Але є відмінність: у соціальній сфері кожна помилка може коштувати комусь життя або шансу на краще майбутнє.
Мій притулок – це не просто місце, де тимчасово живуть тварини. Це чітка структура, з командою, бюджетом, системами обліку, логістикою, партнерствами й комунікаціями. Це – повноцінна організація, якою я керую як лідерка, незважаючи на стереотипи.
І щоразу, коли хтось сумнівається, я спокійно показую результати. Бо врешті-решт важливі не ярлики, а дії. І я щаслива бути серед тих жінок, які ці дії щодня здійснюють – впевнено, сильно, людяно.
Які інструменти потрібні притулку, щоб існувати й розвиватися?
Щоб притулок не лише існував, а й розвивався, необхідна ціла система інструментів.⠀
Перш за все – стратегія. Без чіткого бачення та довгострокового плану жодна ініціатива не зможе стати стійкою. Стратегія допомагає відповісти на ключові запитання: хто ми, куди рухаємося, яких змін прагнемо і як саме цього досягти.
Фінансова модель – це критичний компонент. Донати, партнерства, гранти – усе це має працювати як єдиний механізм. Але важливо не лише залучати ресурси, а й відповідально ними розпоряджатися. Тому прозорий облік і звітність – обов’язкова умова. Люди мають бачити, куди йдуть їхні гроші, і відчувати, що кожна гривня має значення.
Сильна команда. Волонтери, працівники, фахівці – усі мають розуміти свою роль і бути об’єднаними спільними цінностями. Водночас потрібно інвестувати в професійний розвиток команди, бо якість роботи безпосередньо впливає на добробут тварин і довіру суспільства.⠀
Комунікація – ключ до довіри. Потрібні якісний SMM, постійна присутність у медіапросторі, щирі історії, які резонують із людьми. Ми живемо в час, коли емоційний зв’язок із брендом (навіть якщо це соціальний проєкт) важить не менше, ніж реальні дії.
Також важливо автоматизувати процеси – облік тварин, база донорів, контроль за витратами, логістика кормів, вакцинації тощо. Це економить час і дозволяє зосередитися на важливішому – на розвитку та взаємодії з людьми.
Але навіть маючи всі інструменти, жоден притулок не зможе розвиватися без головного ресурсу – довіри. Її не можна купити чи швидко здобути. Її потрібно заслужити: відкритістю, стабільністю, чесністю, щоденною роботою.
Окремо хочу наголосити на ще одному інструменті – освіті. Просвітницькі кампанії, лекції, робота зі школами, соціальні відео – це довготривалий, але життєво необхідний процес. Змінюючи ставлення до тварин, ми змінюємо майбутнє.
Успішний притулок – це не лише про порятунок. Це про системний підхід, довіру спільноти й щоденну роботу, яка веде до великої мети – суспільства, де турбота про слабших є нормою, а не винятком.
Чи спостерігали ви зміни в людях завдяки роботі в притулку? Якщо так, то які?
Так, і саме ці зміни я вважаю найціннішим результатом нашої роботи. Притулок – це не лише про тварин. Це про людей, які через контакт із вразливими істотами відкривають у собі щось нове, стають м’якшими, уважнішими, емпатійними.
Багато волонтерів розповідають, що притулок справді їх змінив. Хтось зізнається, що робота з тваринами допомогла подолати депресію або пережити складний період у житті. Інші – що завдяки притулку знову повірили в добро, у те, що зміни можливі.
У цьому середовищі люди ніби «скидають броню». Коли ти бачиш в очах собаки – зрадженої, зляканої, але все одно довірливої – безумовну любов, щось змінюється на глибинному рівні. Ти вже не можеш закривати очі на біль чи несправедливість.
Один врятований пес чи кішка запускає хвилю змін – не тільки у своєму житті, а й у життях людей навколо. Хтось вперше бере відповідальність за іншу живу істоту, хтось навчає своїх дітей турботі через приклад, хтось стає постійним донором або ініціює власний соціальний проєкт. І ця людяність, яку пробуджують тварини, – найбільше диво, свідком якого я маю честь бути щодня.
Як навчитися приборкувати емоції та працювати з холодним розумом в такій складній сфері?
Найперше, що я зрозуміла: емоційне вигорання не рятує більше тварин. Навпаки – коли ти стомлений, то менш ефективний, більш вразливий і ризикуєш зупинити не лише себе, а й увесь процес навколо.
Я навчилася робити паузу. Дихати. Плакати, якщо потрібно. Але потім – вставати і діяти.
⠀
Мій «холодний розум» – це не про байдужість. Це про здорову дистанцію, яка дозволяє ухвалювати складні рішення, організовувати десятки процесів одночасно і не втрачати фокус. Це про те, щоб не дозволити емоціям паралізувати дію. Я – мама, дружина, керівниця проєкту. Я не можу дозволити собі зламатися, тому навчилася бути відповідальною не лише за тварин, а й за себе. Бо якщо згорю я – згорить і проєкт, і довіра, і все, над чим ми так довго працювали.
⠀
Щоб утримувати себе в ресурсі, я свідомо створюю опори. Це моя команда, яка підхоплює і підсилює. Це терапія, де я вчуся говорити про біль і не боятися просити допомоги. Це тиша і молитва – час на себе, щоб відновитись. Це навіть карма – бо я вірю, що добро, яке ми віддаємо, повертається. Спокій не з’являється сам по собі. Його треба вирощувати – кожним вибором, кожною дією, кожним «я сьогодні відпочину, і це не слабкість».
Як не опускати руки в моменти кризи?
Я завжди нагадую собі, з чого все почалося. З першого врятованого собаки. З першого погляду в очі, сповнені страху, а потім – довіри. Ці історії не дають здатися. Вони нагадують: моя справа – жива, вона змінює долі, вона має сенс.
У кризу найголовніше – не мовчати. Просити про допомогу – не слабкість, а сила. Це про довіру до людей, про віру в те, що навколо є ті, кому не байдуже. І коли я ділюся щиро, люди відгукуються. Бо бачать у моїй втомі справжність. Я навчилася сприймати кризу не як кінець, а як точку росту. Вона болюча, вона виснажує, але й змушує переосмислити, оновитися, зміцнитися.
А ще є дуже проста, але дієва річ – практика вдячності й фіксації досягнень. У моменти, коли здається, що все валиться, я просто беру аркуш і виписую, що ми зробили. Скільки життів врятовано, скільки історій отримали щасливе продовження. Це як дихання – заземлює і повертає опору.
Так, я теж втомлююсь. Але не дозволяю собі зупинитись. Бо знаю: там, де криза – завжди є і світло. Треба просто тримати напрямок.
Яку одну пораду ви б дали жінкам, які мріють змінити світ через свою справу?
Не чекайте ідеального моменту. Його не буде. Не чекайте, поки наберетесь достатньо досвіду, підтримки, фінансів чи впевненості. Просто починайте – з тим, що маєте, де ви є, і якою ви є просто зараз.
Світ змінюється не відразу. Не через один гучний вчинок, а через тисячі маленьких щоденних рішень. Через ті моменти, коли ви вставали, навіть коли не було сил.
Сила жінки – не в тому, щоб бути «як чоловіки». Сила жінки – в чутливості, інтуїції, здатності бачити тонке і важливе, поки інші проходять повз. І саме ця чутливість – не слабкість. Це джерело великих змін, яке може створювати нову реальність. Для себе. Для інших. Для світу.
І найголовніше – робіть свою справу з любов’ю. Навіть якщо спершу вас не помічають. Навіть якщо здається, що нічого не змінюється. Повірте: те, що робиться з серцем, обов’язково проростає. Просто не завжди одразу.
Instagram-сторінка Gostomel Shelter за посиланням.
Підписуйтесь на нашу сторінку в Instagram та не пропускайте найкорисніші матеріали на Beauty HUB!
