Гаррі Стайлc і Харукі Муракамі про біг і творчість

Про біг, відчуття себе та натхнення

28-04-2026 Здоров’я Здоров’я

Гаррі Стайлc і Харукі Муракамі про біг і творчість

Якщо ви ще досі думаєте, а чи не почати бігати, дуже рекомендуємо прочитати розмову Харукі Муракамі та Гаррі Стайлса. І, звісно ж, саму книгу Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг». Вона вартує кожної сторінки.

Їхня зустріч виглядає як сюжет, який Муракамі сам міг би придумати: 32-річна британська попзірка летить до Японії, щоб поговорити з 77-річним письменником про біг. Між ними «відстань» у 45 років різниці у віці та, здавалося б, не так багато спільного. Але вони розмовляють годину, і з’ясовується, що спільного набагато більше. Гаррі Стайлс 2025 року пробіг два марафони. Спочатку Токіо за 3 години 24 хвилини. Потім Берлін через пів року із ще кращим результатом – 2:59:13. Подолати тригодинний бар’єр з першої спроби не вийшло, але з другої він це зробив. А підштовхнула зірку до цього книга Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг». Біг у цій розмові – це не про фізичну форму, а про внутрішню чесність і здатність залишатися з собою.

Здоров’я і мистецтво: міф про страждання

Один із головних мотивів розмови – міф про митця, якому для роботи потрібні хаос і саморуйнування. Стайлс говорить прямо: книга Муракамі звільнила його від переконання, що музика має бути шкідливою справою, а творець – мученою душею. «Ваша думка полягає в тому, що здоров’я дає змогу бути митцем протягом тривалого часу. Що можна бути організованою, здоровою людиною і створювати чудові твори. Тож я дуже вдячний вам за це». Муракамі відповідає без зайвих слів: коли він був підлітком, музиканти вмирали молодими. Джим Моррісон, Джимі Хендрікс.

«Вони не могли чекати – жити швидко, померти молодим. Але це не те, чого я прагнув. Хотілося жити нормальним життям, бо я просто звичайний хлопець – але при цьому писати незвичайні книги».

Муракамі зараз 77, він щойно закінчив новий роман і дуже радіє цьому.

Звичайний хлопець

Це словосполучення – «звичайний хлопець» – письменник повторює кілька разів. І щоразу воно звучить як справжнє переконання, а не скромність. У підлітковому віці Харукі нічим не виділявся. Після університету не хотів іти в офіс. Відкрив у Токіо невеликий джаз-клуб і навіть не думав ставати письменником. Просто любив читати. А потім, коли виповнилося 29, бажання писати стало дуже сильним. Написав книгу і став романістом, можна сказати, майже випадково. «Але я досі звичайний хлопець, що живе звичайним життям із дружиною та всім іншим. Коли у мене беруть інтерв’ю, іноді почуваюся незручно, бо чому інтерв’юер має думати, що я особливий? Ось чому персонажі в моїх книгах – просто звичайні люди, і вони мають цю незручність». Стайлс розуміє це по-своєму: «Я не приписую собі великої заслуги у своєму комерційному успіху. Усе залежить від фанів. Це не моя заслуга. Є продюсер, з яким я працюю, і всі, хто працює в моїй команді. Усе, за що я отримав нагороду, – це заслуга багатьох людей». Біг, у певному сенсі, є протилежністю цього. Там він один.

Суперечність як матеріал

Муракамі формулює пораду, яка стосується і мистецтва, і, напевно, будь-якої людини:

«Якщо в тобі є щось брудне, ти не можеш просто показати це таким, як є. Ти маєш перетворити цю суперечність на щось позитивне, поділившись нею з іншими. Сублімуй ці суперечності у мистецтво».

Пауза. Посмішка.

«Моя порада тобі як бігуну? Ніяких суперечностей».

Це, мабуть, найточніший момент розмови. Обидва заняття потрібні Муракамі, але вимагають від нього протилежного: писання – занурення в хаос, біг – повна порожнеча.

Думати чи бути порожнім: дві філософії бігу

Харукі Мураками інтервʼю з Гаррі Стайлзом

Стайлс каже, що під час бігу в нього є час думати – про музику, ідеї, те, що він створює.

«Коли я бігаю, у мене з’являється… час, щоб багато думати про те, що я створюю…»

Муракамі відповідає інакше.

«Коли я бігаю, то просто бігаю. Я не думаю багато. Коли повертаюся і сідаю за стіл, я починаю думати, але коли я бігаю, то ніби порожній. Щось приходить до мене, але я цього не помічаю».

Письменник формулює це як мету: «Бути порожнім – це одна з моїх цілей у бігу. Тренування тіла – це спосіб створити ідеальну посудину, побудувати фундамент для ідей, які мають прийти». Двоє людей, одне заняття, два цілком різні переживання. Й обидва – правильні.

Берлін, електронна музика і підготовка до марафону

У 30 Стайлс узяв відпустку після років інтенсивних гастролей і відчуття дедалі більшої ізоляції. Протягом багатьох років він мусив відмовлятися від усього, на що його запрошували, чи то день народження друга, чи то подорож у якесь дивовижне місце. Й ось настав момент. Музикант вирішив нарешті зробити те, чим зазвичай займаються люди у свої 20, – подорожі заради задоволення. І це було вперше, в певному сенсі взагалі вперше, – Японія, Іспанія, Берлін. Останній полюбився особливо, і Гаррі повертався туди знову і знову, знайомився з новими людьми, відвідував нічні клуби. «Хороша електронна музика – це щось неймовірне. Коли ви виходите ввечері, це така спільнота, але ви також спостерігаєте, як люди переживають свої індивідуальні враження». Музикант хотів, щоб наступний альбом передавав саме це відчуття. І між підготовкою до марафону й електронною музикою знайшов несподівану синергію: і те, й інше – гіпноз, що перетворюється на мантру. Новий альбом Kiss All The Time. Disco, Occasionally він записував у Hansa Studios у Берліні, майже щодня бігаючи п’ятимильну ділянку поруч. Іноді слухав власні демо на телефоні й робив нотатки на ходу.

Слава і простота: спостерігач, який став об’єктом

Стайлс формулює парадокс слави дуже точно: «Як митець ти є спостерігачем, але коли стаєш відомою особою, то перетворюєшся на об’єкт спостереження. Ти знаєш, що досі ще той самий, але інші люди можуть почати сприймати тебе інакше». Саме тому він так цінує біг. Адже на пробіжці музикант знову стає тим, хто дивиться, а не тим, на кого дивляться. Просто людина, яка рухається містом. Стайлс живе в Лондоні вже 15 років і любить горбисті зелені простори Гемпстед-Хіт, але коли почав бігати по самому місту, відкрив його для себе по-іншому. «З рівня землі ти бачиш речі, яких не помітиш, якщо їдеш на машині. Було так багато районів Лондона, які я пропустив. А в перші дні кар’єри в One Direction ми проводили так багато часу в готелях і на концертних майданчиках, що є країни, в яких я побував, але насправді не відчув їх». Тепер, подорожуючи, Гаррі намагається завжди виходити на вулицю – бігти або йти пішки. «Ти відчуваєш місця зовсім по-іншому». І щодо того, що музиканта впізнають на пробіжках у Лондоні, він на диво спокійний: «Ну, головне – це те, що ти завжди рухаєшся й можеш повернути за ріг де завгодно. Гадаю, люди, які мене бачать, швидше думають: “Це був…?”, а не: “О, дивіться, це ж він!”. А до того часу ти вже зник».

Дисципліна: старт і фінішна лінія

У творчості фінішної лінії немає. Альбом може здаватися незавершеним, пісня – не такою, як хотілося. Все суб’єктивне, все залежить від того, як сприймуть інші. Марафон – інший. Чіткий старт, чіткий фінал, час на табло. «Я не думаю про те, щоб очолити “бігові хіт-паради”, бо я не бігун такого рівня. Але можу перемогти самого себе. Пройти тренування і подолати його». Стайлс розповідає, що навчився довіряти собі саме через біг. «Задоволення приносить усвідомлення того, що в ту середу, коли я почувався жахливо, я все одно встав і пробігся».

«Ніхто не може пробігти марафон за тебе. Тоді як є багато людей, які допомагають мені створювати музику, випускати її, влаштовувати шоу... Але біг – це розмова з самим собою».

Коли робота стає чужою

Муракамі розповідає, що після шаленого успіху «Норвезького лісу» – понад два мільйони примірників у Японії – він був пригнічений близько року. «Бо книга стала такою популярною. А я не хочу бути популярним». Але він оговтався від депресії та почав писати щось зовсім інше. Той момент став переломним. Стайлс розуміє цю логіку. «Є такий момент, коли ти щось створюєш, і це здається таким чистим. Справді прекрасний момент, коли робота завершена й вона належить лише тобі. А потім, коли ти це віддаєш, виникає майже смуток. Ти мусиш відпустити це, наче відправляєш дитину до школи, і тоді це відчувається дещо відокремленим від тебе». Але Гаррі каже, що лише за останні кілька років зрозумів: реакції людей на його роботу не обов’язково стосуються саме його. «Гадаю, я не такий уже й важливий. І це може бути страшно, але також справді звільняє».

Творчість: питання важливіші за відповіді

Муракамі пише вже 45 років і каже, що досі не знає, що таке творчість. «В мені є щось, але я не можу охопити цю суть за власним бажанням. Воно просто приходить до мене. А коли я закінчую писати, воно зникає. І я чекаю, поки воно знову прийде. Але чекати – це нелегко. Іноді дуже важко, бо ти не впевнений, чи воно повернеться». Обидва доходять схожого висновку.

Стайлс: «Моя робота полягає в тому, щоб люди спостерігали, поки я ставлю запитання. Адже запитання цікавіші за відповіді». Муракамі: «Я просто пропоную питання, а не відповіді. Я краще просто бігатиму».

Звичайний хлопець, який пише незвичайні книги. Попзірка, яка встає і бігає в середу вранці, навіть якщо не хочеться. Марафон за 2:59. Новий роман у 77. Питання без відповідей – і це, мабуть, і є справа всього їхнього життя. І ці дві людини обрали біг як спосіб витримати себе і життя – побути наодинці зі своїми думками і собою справжнім. Повне інтервʼю – Runner’s World, квітень 2025

Підписуйтесь на нашу сторінку в Instagram та не пропускайте найкорисніші матеріали на Beauty HUB!

Читайте також