У чому сенс?
Психологічна допомога військовослужбовцям завжди була, просто назви розладів були різні. Зрештою, вони отримали назву ПТСР – посттравматичний синдром. Коли я починав службу, психологічна допомога була не так сильно розвинена, але згодом психологи почали брати активну участь у процесі служби військових. Було зрозуміло, що в агресивних передових частинах, до яких я мав відношення, військових накачують такою кількістю агресії, що потім треба людину повертати в цивільне життя, аби вона змогла адаптуватися до нього, що було дуже важко.
Тому, припустимо, у Росії, колишньому Радянському Союзі ми бачимо десантників у парку культури у фонтанах, які бігають, б’ють і пиячать – це недопрацювання влади. Вони накачують цих молодих хлопців адреналіном та агресією, а потім просто: «Все, ти вільний, йди додому».
Це на початку війни для них усе зрозуміло: «Ми йдемо звільняти наш братський український народ від фашистів та бендерівців. Все зрозуміло, все чудово. Ура, вперед! Ми є професійними солдатами, це наша робота – захистити бідних дітей та жінок в Україні». Але потім з’ясовується, що це не зовсім так. «Війна затягнулася, що це взагалі таке? Чому ми тут, чому ми гинемо? Нас розриває на шматки, командири – ідіоти, мій товариш виявився не товаришем, а боягузом» тощо. Людина повертається додому під час ротації психологічно травмованою, а потім їй знову йти на фронт. Коли конфлікт затяжний, військовий забуває, у чому сенс, яка взагалі мета цього конфлікту і яку роль він у ньому відіграє.
Усередині поранені всі
Після війни люди повертаються пораненими: без очей, слуху, ніг, рук і здоров’я загалом. Але пораненими повернуться навіть ті, хто має очі, руки й ноги, хто не має жодної подряпини зовні. Я свого часу теж був сильно поранений усередині, багато років страждав через це. Завдяки своїй дружині, моїй сім’ї та оточенню я став займатися собою і знаю, наскільки це складно і тяжко..
Я усвідомлюю, що на це чекає багатьох українців, і в Україні не побудовано такої масштабної системи допомоги військовим, як у США. Українці розуміють, що її потрібно створити та збудувати, хоча це дуже складно. За такого потоку молодих людей, які будуть поранені всередині, треба створювати інфраструктуру, щоб вони могли працювати, вчитися, знову жити у цивільному житті, бо повертатися до нього дуже складно. Війна – це отрута. Дехто труїться владою, хтось сексом, хтось грошима, а багато хто зараз – війною. Вони вже без неї не можуть, вони мають бути весь час на адреналіні, на цьому наркотику, в небезпеці вічно.
Кожен має свої проблеми, свої травми. Просто так до цих людей підійти неможливо. Це має бути людина, яка сама пережила подібне і живе з цим. Люди радянські взагалі поранені з дитинства, ми жили та росли у нездоровому суспільстві. Звідти й виростала потім у армії дідівщина, приниження, образи. Війна – це теж дуже принизливо, це страшно, це або женеш когось на забій, або тебе женуть на забій.
У війні немає переможців
Патріотизм у таких умовах швидко зникає. Людина або стає професіоналом, або божеволіє. Війна – дуже важка праця. Недосипання, весь час у стресі, починаєш плутати речі, травлення працює не так, як належить. Звичайно ж, у таких умовах людина не може перебувати довго. Щоб залишатись здоровим, потрібна ротація. Війна в Україні затягнулася, тож усім воїнам надзвичайно потрібна ротація. Багато проблем, пов’язаних із цими процесами, чекають на українське суспільство, і частково це вже видно зараз.
Кажуть, рани переможців гоються швидше. Перемога та грандіозний розгром ворога, звичайно, трохи полегшують ситуацію. Люди розуміють, що недаремно воювали і недаремно заплатили цю ціну. Ті, що програли, звичайно ж, думають: «Чого ми досягли?» Вони мають додаткову травму, але це не головне. Бо у війні немає переможців. Усі програли війну. Є ті, що вижили, але у війні завжди програють усі.
Статтю підготовлено в рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами онлайн-розмови Сергія Роголя та Гаррі Табаха.
Підписуйтесь на наш YouTube-канал і не пропускайте найкорисніші відеоматеріали від Beauty HUB!