– Перше питання буде найбільш загальним, але на нього, можливо, найскладніше дати відповідь. Що ти відчуваєш зараз?
– Почуваюся людиною, яка займається улюбленою справою. Такого приємного відчуття не мав уже понад 10 років. Відчуваю якесь покликання.
– Можливо, виклик?
– Ні. Не виклик, не челендж, немає відчуття, що я з кимось змагаюся. Відчуваю…
– Виклик у тому сенсі, що світ викликає, кличе тебе?
– Можливо, справді кличе. Й отримую я від цього, як би жахливо це не звучало, велике задоволення і масу енергії.
Нещодавно я спостерігав, як діти приміряли перші протези. Це сталося набагато раніше, ніж ми планували. Так вийшло, що потрібно було навчати протезистів, і ми привезли компанію наших протезистів та хлопців із ампутаціями. І очі цих людей, які вперше за багато місяців можуть узяти щось рукою, підняти пляшку і попити з горла, потримати телефон, м’ячик, взяти склянку… І як вони почали бігати кімнатою й торкатися всього поспіль, кидати, піднімати… Це не з чим незрівняне почуття, його неможливо придумати, купити. Дивлячись на те, що відбувається, ти розумієш, наскільки круто те, що ми робимо, наскільки своєчасно і важливо, чи навіть безальтернативно. Знаєш, є таке почуття стовідсоткової правильності – це те, що я відчував у той момент.
– У бізнесмена спосіб реакції на зміни у світі, на брак чогось, на дефіцит, на потребу, виклик – це діяльність. Чи можеш ти розповісти, як змінилася твоя діяльність під час війни?
– Ну, по-перше, я почав краще розуміти людей, «схиблених» на війні, бо вона дуже швидко все розставляє по місцях. Війна – це загалом чорний та білий кольори. Війна – це так чи ні. І людям, які погано розрізняють тони й півтони, не люблять бути дипломатичними та заглядати між рядками, на війні дуже добре. І тепер я розумію тих, хто їздить із конфлікту в конфлікт для того, щоб продовжити це відчуття.
Війна розставила все на місця. Зі всіх своїх численних, як я думав, ролей, шапок і функцій усвідомив, що трохи розуміюся на організації й логістиці. І другого дня повномасштабного вторгнення ми почали займатися логістикою. Збудували склади у Польщі, через нас пройшли тисячі вантажівок, сотні волонтерів, десятки тисяч тонн вантажів, сотні мільйонів доларів, бронеплити, пікапи, швидкі допомоги. Це мене повністю поглинуло, і я перші кілька місяців займався виключно цією діяльністю.
І найважливіше, зрозумів, що цей процес має ефект не тільки прямий, а й опосередкований. Тобто ми не лише допомагали людям по всій країні, відправляли в найгарячіші точки все необхідне, купували, випрошували і просто доставляли, а й давали сотням людей зайнятість. У такі лихоліття це дуже важливо. Тому що людині треба заглушати біль. І якщо навіть говорити про себе, то що більше я працював, то менше відчував біль. І те саме бачив на складі. Усі наші волонтери, хто тягав коробки, грузив фури, до цього були й інвест-банкірами, і будь-ким. Тендітні дівчата пахали по 18 годин на день практично без їжі просто на скаженому адреналіні і були вдячні, що їм цю роботу дають. І я, зізнатися, дуже вдячний долі, що зміг до цього долучитися і пахав разом із ними.
– Як народився проєкт Superhumans?
– У квітні 2022 року стало зрозуміло, що ми налагодили процес логістики, все ж таки з партнерами вже багато років нею займаємося. І почали замислюватися над тим, що робити далі. Назрівала складна проблема – проблема людей травмованих, без кінцівок, неможливості вивезення цих людей за кордон, недостатньої експертизи протезування, реконструкції. І ми почали цим займатися. Оля Руднєва, яка очолювала Help Ukraine, повністю переключилася на Superhumans, Настя Жук також. Проєкт поглинув нас, а команда, що залишилася, зайнялася тим, що їде.
Ініціатори й амбасадори проєкту Superhumans: Максим Козицький, Ольга Руднєва, Олена Зеленська, Андрій Ставніцер, Віктор Ляшко
Андрій Ставніцер й Олена Зеленська, яка входить до складу правління Superhumans
Ми зібрали чудову команду для Superhumans, і, як я сказав раніше, вже встановили перші тренувальні протези. Сам центр має запрацювати у квітні-травні – це буде перший етап. Другий етап – восени. Ми зібрали фантастичних донорів, поєднали хорошу медичну команду. До нас приєднався Андрій Борисович Віленський – це колишній голова НСЗУ, людина, яка керувала мережею «Добробут», потім ISIDою у Києві. До нас прийшов Іван Іваненко з RZTK. Приєдналася Мелінда Херінг – дівчина, яка у Atlantic Council у Вашингтоні відповідала за Східну Європу. Вона очолила наш американо-англійський офіс. Загалом ми зібрали класну команду.
– Коли говоримо про хлопців, які повертаються з фронту, багато з них, крім душевних ран, додатково мають уже функціональні неповноцінності, спричинені фізичними травмами. Реабілітація цих людей, залучення їх до нормального життя – це дуже складне завдання. З якими цифрами доведеться зіткнутися?
– Ці цифри, безумовно, конфіденційні, але за нашими оцінками, сьогодні в Україні на протезування чекають понад десять тисяч людей. Вже зараз. Це і військові, і цивільні. Але ми розуміємо, що й надалі будуть і військові, і цивільні; і діти, і дорослі. Діти меншою мірою, бо їх одразу забирають і везуть за кордон чи до київського «Охматдиту» – до речі, ми співпрацюємо з ними та готуємося до протезування однієї дитини, яка проходить лікування в «Охматдиті». А з дорослими дуже складно, бо військовим потрібно багато різних дозволів. Та й загалом в Україні не дуже розвинена експертиза протезування.
Наше завдання привезти сюди світові технології та всіх світових лідерів, які сьогодні займаються протезуванням. Тому ми спілкуємось з усіма, говоримо про створення освітнього центру. Ця історія має працювати по всій Україні.
– На якому етапі Superhumans сьогодні? Ви очікуєте на старт повноцінної роботи навесні?
– Так, у квітні ми відкриваємо першу чергу. Є кілька блоків. Це дев’ятиповерхова будівля, блок А, шпиталь ветеранів у Львові. І блок Е – реабілітаційна будівля й так званий кінотеатр, у якому буде конференц-приміщення та освітній центр.
Наше завдання – привезти експертизу. У нас немає мети заробити чи монополізувати. Ми хочемо, щоб в Україні було якнайбільше нової експертизи протезування. Щоб людина у Харкові, Дніпрі, Одесі чи Миколаєві могла отримати найсучасніше протезування та реабілітацію у себе в місті. Намагатимемося підготувати людей для таких цілей. Так сьогодні виглядає наше завдання, наша місія.
– Де межі вашого проєкту? На чому зосереджено фокус?
– Наш фокус – це протезування, реконструкція обличчя, кінцівок і тіла, реабілітація й лікування ПТСР. Тобто ті реконструкції, на які держава не має ні часу, ні грошей. Держава зараз має людині врятувати життя.
Наприклад, Масі Найєм. Підірвався, його привезли до Дніпра, якось зашили, видалили шматок мозку, живий – та і слава Богу. І зрозуміло чому – бідний Дніпро сьогодні вигрібає за всю країну, туди везуть і збирають по шматочках усе, що можна зібрати. А наше завдання зробити так, щоб Масі міг повернутися до своєї роботи. Є в Америці така цікава спеціальність, як ocupational therapist. Він відповідає за те, щоб людина повернулася до своєї звичної діяльності. Наприклад, якщо ти був фігуристом, завдання ocupational terapist зробити так, щоб ти на своєму протезі повернувся на лід, тренував дітей або зміг займатися тим, що робив до цього. Якщо ти плавець, то має бути протез із ластою, щоб і далі займатися плаванням. Якщо ти хірург, то маєш отримати можливість проводити операції тощо. Наше завдання робити так, щоб ці люди поверталися до своєї діяльності, а не просто отримували процедури. Якщо Масі юрист, адвокат, він повинен мати нормальну зовнішність. У нього має бути якесь око, мінімальні шрами. Будь-яка людина хоче дивитися в дзеркало і не сахатися від того, що там бачить. І це також частина інтеграції постраждалих у суспільство.
Тому ми сьогодні збираємо найкращих лікарів у світі з реконструкції, які приїжджатимуть до нас оперувати за гастрольним графіком. Почнуть навчати місцевих фахівців і загалом передавати досвід.
І третє у нашому фокусі – це ПТСР. Усього три основні напрями. Ми поки що більше на себе не беремо, хоча є ще мільйон інших напрямів, які нам щодня пропонують взяти. Наприклад, проблеми зі слухом, контузії – цим також треба займатися. Але ми не можемо бігти на всі боки одночасно.
– Дякую, що ви робите, це дуже важливо. На жаль, війна не закінчена, втрати вже великі, і є періоди, коли вони наростають… Скажи, чи є якісь цифри щодо ваших можливостей?
– У нас у плані стоїть близько трьох тисяч за рік загальної кількості пацієнтів, за винятком ПТСР. Це лише реконструкція плюс протезування. У якій саме пропорції це буде, я поки що не можу сказати, але той реабілітаційний центр і лабораторія протезів, які ми будуємо, стануть найкращими в Східній Європі. Це буде справді й інтелектуальний, і технологічний центр номер один. І ми хочемо, щоб ті протези, які люди отримали до нас, могли ремонтуватися в нашому центрі. Тому що протези, встановлені за кордоном хлопцям та дівчатам у 2014-2015 роках, майже всі були зняті, вони не піддаються ремонту в Україні. Для того, щоб відремонтувати напівбіонічний, напівмеханічний протез, люди телефонують до Штатів і кажуть, що у них зламався протез. А їм відповідають, що безкоштовно полагодять, але для цього потрібно приїхати до Штатів, що коштує 5-7-10 тисяч доларів. І люди просто відмовляються на користь нашого низькотехнологічного протезу. Тому наше завдання не лише встановлювати протези, а й налагоджувати їх.
Більше того, біонічні руки та ноги вимагають постійного коригування. Людина втратила пару кілограмів ваги – одразу культеприймач починає терти, завдавати болю, його потрібно міняти. Я мовчу про ті ампутації, які зараз роблять у менш підготовлених шпиталях. Сьогодні кожна третя ампутація має бути перероблена, тому що не так зроблено шов, не з того боку, не сформовано культю, мало жиру, мало м’язів, і на цю культю неможливо встановити протез. І цих людей доводиться наново оперувати, бо не всі лікарі знають, як це правильно робити. І їх складно звинувачувати, оскільки лікарі з таким не стикалися, у нас дуже мало досвіду у цій справі.
– Вони мають інше завдання – зберегти життя.
– Звичайно. Але є й прості речі, які ми сьогодні в освітньому спектрі доносимо до лікарів, щоб ці операції робили правильніше. Ти знаєш, де найбільше експертизи в галузі ампутації? Насправді досить логічно – у Штатах, бо вони давно ні з ким не воюють. Діабет, ожиріння, величезна кількість ампутацій – мають великий досвід у цьому питанні. І фахівці, з якими ми співпрацюємо, це саме американці та німці. Останні, як завжди, роблять найкращі у світі технології, інженерну історію. Компанія Ottobock 105 років займається цим. Тобто вона як після Першої світової війни лікувала, так і після Другої. І сьогодні продовжує – я сподіваюся, що це не Третя, а локальна війна. Ми були в них у центрі, німці фантастичні хлопці. Справді найкращі у світі.
Статтю підготовлено в рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами розмови Сергія Роголя й Андрія Ставніцера.
Підписуйтеся на наш Facebook і не пропускайте найкорисніші матеріали від Beauty HUB!
