Травма в культурологічній площині
Українська нація не хоче виглядати як нація жертви, що безкінечно зазнає утисків. Ми бачимо себе як націю, яка формується «всупереч, а не завдяки», – це давно сформований дискурс. Ми точно не жертви. Саме в цьому аспекті мене як науковицю дуже цікавить ідея культурної (колективної) травми, яка робить нас нами.
Що таке травма в культурологічному сенсі? Це емоційна реакція психіки на ментальне, фізичне чи культурне насилля, спрямоване проти ідентичності або окремої людини, або цілої нації, цілої спільноти.
Звісно, вже саме слово «травма» звучить боляче. Але ми маємо розуміти, що, окрім болю, травма завжди сприяє формуванню нових сенсів, породжує нове самоусвідомлення, нове травмоване «Я» для кожної окремої людини. Тож у цьому сенсі травма запускає механізм народження нового розуміння спільноти (в нашому випадку нації як такої). Для самоусвідомлення нації, для формування колективної ідентичності, національної ідентичності зокрема, культурна травма дуже важлива.
Як колективна травма проявляється в масовій культурі?
Масова культура є одним із тих середовищ, де поняття травми активно розробляється і де провокується формування нового ставлення до неї.
Масова культура створює і розповідає stories, історії про травму. Вона «тривіалізує» (від слова тривіально) травматичний досвід, обіцяє зірвати з нього покрови, показати його серцевину – і це також спосіб переживання травми, в якому зʼявляється можливість позбавитися внутрішнього болю. Але треба зазначити, що такий спосіб не завжди є продуктивним.
Будь-яка травма потребує діалогу. Завжди. Діалогу з внутрішнім травмованим «Я», яке створюється у будь-якому разі, чи то йдеться про персональний індивідуальний досвід, чи то про досвід спільноти.
Цей внутрішній діалог надзвичайно важливий, адже саме він створює відповідний наратив, сприяє раціоналізації цього досвіду, переведення його із травматичного в площину раціональних речей, які можуть бути засвоєні й залишені в минулому.
Але травмована людина може бути не готова говорити, а суспільство – не готове слухати. Тобто можливі ситуації, коли аудиторія не сформувалася і ще не готова сприйняти серйозність цієї травми. І тут масова культура стає саме таким зрозумілим і прийнятним з точки зору кожної окремої людини каналом спілкування, який може забезпечити цей діалог.
Для такого діалогу аудиторія може бути як реальна, так і уявна. Головне – щоб вона була готова слухати і сопереживати цю травму. І власне в цей момент, коли спогади стають спільними, коли це стає частиною нашого спільного переживання, спільного досвіду, спільної втрати, ми стаємо свідками народження нової колективної ідентичності, де травма стає спонуканням до усвідомлення себе в нових культурних реаліях. Переживання однакового досвіду різними незнайомими людьми як частини спільного життя – це дуже потужний інструмент формування спільної культури, культурної ідентичності. Такий досвід прийнято називати колективною травмою.
Варто зазначити, що колективна травма – це завжди відкладене в часі явище, адже травмуючий досвід має не власне сама подія, а наш спогад, наш спомин про неї. Можна сказати, що колективна травма прокладає собі дорогу повільно: якщо для людини це миттєвий досвід, що залишається з нею, то для спільноти травма завжди буде формою шоку.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами онлайн-розмови Сергія Роголя та Наталії Кривди
Підписуйтесь на наш Instagram і не пропускайте найкорисніші матеріали від Beauty HUB!
