Я дякую долі за те, що я стала частиною волонтерського руху «Повернись живим». Напевно, робота в фонді певним чином врятувала мене – як людину, як особистість – від персонального етичного переживання того, що відбувається зараз.
Робота в фонді для мене – це надзвичайно потужний екзистенційний досвід, я би тут також використала такий філософський термін, як «досвід життя», «досвід виживання». Ти чуєш сотні, тисячі (в прямому сенсі цього слова) історій. Найчастіше – це прохання про допомогу армії, адже «Повернись живим» є фондом компетентної допомоги армії, з 2014 року він опікується складною військовою технікою, денною та нічною оптикою, дронами, квадрокоптерами тощо. Але також люди телефонують і просто за підтримкою. Були дзвінки, пов’язані з особистими трагедіями, з травмами, з пошуками близьких. Були дзвінки з критикою – мовляв, ви, волонтери, там сидите в теплі, а хлопці на «нулі» гинуть! – і це теж треба перетравити, зробити частиною своєї відповідальності.
Можливо, я тільки одну історію дозволю собі розказати, бо теж ще не пережила цю травму і буду працювати з цим травматичним досвідом, який має перелитися в досвід відповідальності. До фонду спочатку писала, а потім зателефонувала молода жінка, яка на прохання свого чоловіка – лейтенанта в певному підрозділі – робила запит на прибори нічного бачення, тепловізори тощо. В чомусь ми змогли допомогти, в чомусь ні – це був березень, і тоді взагалі все було дуже страшно і складно. Але зрештою фонд «Повернись живим» зміг допомогти, і тепловізори були передані в цей підрозділ. А через деякий час вона написала: «Я вам дуже дякую. Тепловізори прийшли тоді, коли мій чоловік уже загинув. Але його побратими вам дуже вдячні». Саме написала, не подзвонила, бо, очевидно, на той момент їй важко було про це говорити. А ще вона написала, що буде продовжувати займатися волонтерською діяльністю, аби не збожеволіти.
І от мені видається, що здатність відволіктися від емоційної напруженості й емоційної драми, яку ця людина переживає, бажання діяти, залишитися частиною великого потужного супротиву (навіть після того, як її коханий загинув), частиною волонтерського руху, продовжувати допомагати цьому підрозділу – це і є практична реалізація тої теоретичної тези про відповідальність перед пам’яттю померлих, про які пишуть дослідники. Тому дії кожного, наше з вами просвітництво, чиєсь волонтерство, чиясь медична допомога; хтось збирає гроші, хтось купує автомобілі, хтось годує бійців, хтось стоїть з автоматом на фронті – це про нас про всіх. Не теоретичні історії – це наше життя сьогодні. І тільки разом, тільки згрупувавшись і зрозумівши, що ми маємо перемогти, що у нас немає іншого вибору, – тільки це має нас зміцнити і перетворити нашу колективну травму на колективну культурну пам’ять, відповідальність перед пам’яттю померлих.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами онлайн-розмови Сергія Роголя та Наталії Кривди
Підписуйтесь на наш YouTube-канал і не пропускайте найкорисніші відео-матеріали від Beauty HUB!
