Жіноча сила: як змінилося життя українок після 24 лютого?

У рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» Тійна Орасмяе-Медер, лікар-косметолог, фахівець із розробки косметичних засобів, засновниця бренду Meder Beauty Science, ділиться своїми спостереженнями за життям українських жінок-косметологів, багатьом з яких довелося будувати його з нуля після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

 

Перші тижні

Звичайно ж, після 24 лютого багато фахівців з нашої команди евакуювалися за кордон, тому що косметологи – переважно жіноча професія, і у більшості з них маленькі діти. На цьому етапі ми максимально намагалися допомагати. У перші два-три тижні війни основний фокус був на наших косметологах, які в той момент евакуювалися, тому що вони були в русі й потребували допомоги на багатьох етапах. Я пам’ятаю, що ми швидко розіслали всім контакти європейських офісів дистриб’юторів. Усі з нашої бази готові були допомагати й відразу ж погоджувалися робити те, що в їх силах.

Перший дзвінок був 28 лютого з кордону з Румунією. Одна з наших косметологів із двома дітьми в машині: «Тійна, допоможіть із роботою, їду туди. Якщо це можливо, дайте контакти. Я хочу працювати з першого дня». І вона приїхала у призначене місце і наступного дня почала працювати.

Сила спротиву українок

Це мене продовжує приголомшувати і вражати: сила спротиву українських жінок. Я знаю, що всі вони волонтери, які залучені у допомогу по всьому світу. У них настільки багато сили, віри та оптимізму, а також бажання негайно стати на ноги та працювати. Ба більше, окрім себе та своєї родини, підтримувати Україну та ЗСУ. Практично всі наші косметологи повелися абсолютно героїчно, доїхавши до точок у різних країнах, незважаючи на мільйон факторів. Вони одразу починали працювати, а ми негайно будували систему допомоги та підтримки, щоб косметологи могли продовжувати консультувати клієнтів.

Коли ця система почала працювати, ми трохи видихнули за тих, хто виїхав, й активніше почали займатися тими косметологами, які залишилися в Україні. У результаті утворилися два ком’юніті українських фахівців – в Україні та за кордоном.

Зараз мене найбільше турбує той колосальний стрес, через який проходять і жінки, що виїхали, і ті, хто залишився в Україні. Це трохи різні переживання, різний стрес. Тяжко всім. Тяжко тим, хто залишився, бо є ракети, є постійна загроза життю, навіть якщо люди перебувають у відносно спокійному місці. До того ж це зовсім інший побут: зараз діють відключення електрики й тепла. Українські жінки героїчно проходять через все це та продовжують працювати попри все. Мені за них одночасно і страшно, і я надзвичайно всіма пишаюся.

українки за кордоном

Виїжджати чи залишатися?

У мене таке почуття, що психологічно, в емоційному плані все ж таки легше тим, хто залишився в Україні та працює в Україні. Попри те, що це дуже страшно. Багато хто залишився через те, що чоловіки чи дорослі діти воюють. У нас є косметолог, у якої зараз на фронті обидва сини та чоловік. І багато жінок у такій ситуації. У когось хворіють діти, з якими важко було виїжджати, хтось повернувся, бо дитина тяжко хворіє, а в Україні її успішно лікують.

Ті, хто виїхав, опинилися в ситуації розлуки з сім’ями, розлуки з Батьківщиною. І вони живуть із постійним потягом повернутися, із щоденним питанням «Коли додому?». Їм дуже хочеться якось допомогти, щоб ці почуття не були руйнівними. І переважна більшість наших косметологів, що виїхали, стали волонтерами. Крім того, що вони активно працюють (практично всі знайшли можливість працювати, адаптувалися до життя в новій країні, діти навчаються), вони активно волонтерять. Я бачу, наскільки їм важко, і мені дуже страшно, тому що я спостерігаю нерозуміння між тими, хто залишився, і тими, хто поїхав. Дуже боюся розвитку взаємних образ. Мені хочеться підвестися, всіх обійняти і сказати, що це тимчасово і нам треба залишатися разом.

українки

Як уникнути взаємних образ?

Мені здається, насамперед треба трошки навчитися себе зупиняти у пред’явленні один одному претензій чи вигадуванні якихось правил один одному. Наприклад, був такий момент, коли люди почали повертатися до Києва, стали виникати якісь ідіотські пам’ятки, мовляв, ви тут музику не вмикайте, ви не знаєте, що ми тут пережили, і тому ви маєте поводитися так, як ми вам скажемо. Або не менш ідіотські пам’ятки для біженців, які мене дратували неймовірно. «Будьте ввічливі, посміхайтеся за все, не забувайте бути приємними для людей, які вам допомагають». Ви не маєте бути приємними для людей, які вам допомагають. Тому що вони роблять це і для вас, і для себе. Коли я допомагаю, то не чекаю ніякого «дякую», жодних усмішок. І таких більшість.

Перше, в чому було б корисно гальмувати себе, – це в бажанні сказати, як треба. І важливим є вміння приймати інших людей у ​​їх різних життєвих ситуаціях. Просто нагадувати собі, що всі проходять через дуже важкий час, не кожна людина здатна зробити це в стилі англійської королеви, витончено притримуючи невелику сумочку. Давайте дамо один одному такий кредит довіри, щоб ми потім могли повернутися та успішно відновлюватись без якихось взаємних образ і претензій.

Статтю підготовано у рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами онлайн-розмови Сергія Роголя, Софії Роголь і Тійни Орасмяе-Медер.

Підписуйся на наш Instagram і не пропускай найкорисніші матеріали від Beauty HUB!

читайте також