Трансформація провини у відповідальність
Українська нація прямо зараз переживає дуже серйозний травматичний досвід. Мало що в XXI столітті може порівнятися з таким досвідом, з яким нам зараз довелося стикнутися. І дуже важливо зрозуміти, як має відбуватися наше одужання, наше колективне переживання цієї травми.
Травма – це неспроможність індивідуальної людської свідомості вмістити в себе досвід, який вона переживає. Існує потреба виговоритися, подолати розрив між пережитим та його розумінням.
Подолання травми відбувається через «вирощування» відповідальності. Відповідальності колективної й індивідуальної, і найперше – відповідальності перед пам’яттю загиблих. Це є одним із головних інструментів одужання, коли «людина-що-вижила» починає трансформувати свій біль, своє відчуття провини на відповідальність. І ця трансформація має неймовірну терапевтичну цінність, власне, вона є центральним засобом реінтеграції особистості.
Знову стати цілісною людиною, подолати травматичний досвід, розрив між «травмованим Я» і «Я-нормальним», «Я-яке-вижило», «Я-яке-формує-нову-особистість» – оце єдина можливість, реалізація нашої з вами місії – місії тих, хто вижив.
Стратегії формування національної ідентичності
Є кілька успішних стратегій формування національної ідентичності, які, в тому числі, допомагають подолати травму.
По-перше, це спільний пантеон героїв, спільне вибудовування практик згадування загиблих, спільні символи, свята, які ми започатковуємо просто зараз. Сюди ж відносимо і те, як ми називаємо наші вулиці, чиї імена носитимуть наші школи тощо.
З точки зору культури, це є частиною переживання і втілення відповідальності перед пам’яттю мертвих, яка дозволяє нам звільнитися від вини і, як би сказали психологи, вилікуватись, одужати. Я – культуролог, тому сказала би по-іншому – пережити цю культурну травму і зробити практики спільного згадування й пам’ятання інструментами нашого змужніння. Це те, що робить націю нацією.
По-друге, наявність спільного ворога.
По-третє, національна система освіти, яка ставить перед собою мету формування нації, вирощування нації через зміцнення ідентичності та є дуже потужним інструментом.
Треба зазначити, що культурна колективна пам’ять формується довгий період. Ми вибираємо минуле, в тому числі травматичне або нетравматичне, аби будувати сьогодення. І дуже часто влада використовує такі інструменти вибору і привласнення собі якихось подій для зміцнення власної позиції, для легітимізації самої себе. Подивіться хоча б на нашого ворога – адже російська федерація вибрала з усього свого минулого саме перемогу у Другій світовій війні, привласнила її собі, хоча учасниками коаліції були й інші країни, і саме через цей колективний спогад вибудовує ідентичність нині чинної російської спільноти. Отже, відповідальність влади, відповідальність політиків надзвичайно важливі, так само як і засобів масової інформації.
Культурна пам’ять також завжди складається з пам’яті різних громад. Нам важливо її зафіксувати, відрефлексувати, осмислити і сказати, що це частина нашої спільної історії, будувати себе через ці спогади.
Ми вибираємо, що для нас цінність, що для нас важливо. Через це формуємо культурну пам’ять, а через культурну пам’ять – свою ідентичність. Те, що зараз переживає українська нація, – це, з одного боку, величезна травма, а з іншого – найпотужніший інструмент зміцнення консолідації вирощування себе як політичної нації.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами онлайн-розмови Сергія Роголя та Наталії Кривди
Підписуйтесь на наш Instagram і не пропускайте найкорисніші матеріали від Beauty HUB!
