Людина у стресі – це, перш за все, проблема цієї людини, оскільки уникнути стресів неможливо. Тому навички саморегулювання і самоспостереження є ключовими, якщо йдеться про необхідність тримати стрес під контролем. І в цьому сенсі, звичайно, важливо розуміти себе, спостерігати за власним тілом, організмом, за будь-якими показниками, які для вас є важливими, щоб розуміти, коли вони виходять за певні межі нормальності.
А от якщо говорити вже про травму, про спричинений нею стрес, а особливо про розлади, пов’язані із посттравматичним стресом (ПТСР), то тут ситуація, звичайно, набагато складніша, і ПТСР стає проблемою не тільки для самої людини, але і для її найближчого оточення. В цьому, звичайно, є серйозні соціальні наслідки, оскільки такі події, наприклад, які переживає зараз українське суспільство, торкаються сотень тисяч, мільйонів людей. Можна сказати, що це соціальна проблема, оскільки така кількість українців переживають приблизно однакові, але тільки різною мірою виражені ознаки.
Ознаки посттравматичного стресу (ПТСР)
Які ж це все-таки симптоми? На що варто звертати увагу?
Якщо ми говоримо про постравматичний стрес, то можна сказати, що є три групи ознак, на які варто звертати увагу і про які необхідно пам’ятати.
Перш за все, йдеться про різного типу стани, симптоми, що пов’язані з повторним переживанням самої травматичної події. Це щось таке, яке стається неочікувано. Досить часто це нічні кошмари або нав’язливі спогади про травматичну подію, які завжди спричиняють і фізіологічну реакцію. Тобто не просто пригадування чогось, що здається нам таким, що належить до минулого, а практично повноцінне переживання тої самої ситуації (звичайно, не настільки інтенсивне, але таке ж якісне). Це той самий стан, який людина переживає і під час самої травматичної події, тільки він виникає спонтанно, важко встановити якийсь зв’язок між тим, що відбувається тут і зараз, і між тим, що людина пережила в минулому.
Друга група симптомів – це все, що пов’язано з підвищеною тривожністю, з надмірною готовністю, з підвищеною пильністю. Наприклад, стрімке, неочікувано різке реагування на будь-які подразники, надмірна тривожність, прискіпливість до певних деталей. Те, що називається «алертна людина», яка постійно перебуває в напруженні, в очікуванні, чи не відбудеться з нею щось погане, і, відповідно, наслідки, пов’язані з підвищеною готовністю до небезпеки.
І третя група симптомів – це все, що стосується уникання будь-яких подій, натяків, людей, спогадів або будь-чого іншого, що так чи інакше пов’язується з травматичною подією або власним стресовим станом, які вона спричиняє.
Всі ці симптоми можуть зайти далеко, тому що воєнні травми з цивільними стаються найчастіше у більш-менш звичній ситуації, в повсякденному житті (це може бути місто, робочий офіс тощо), і в цьому сенсі досить легко нагадати собі про травматичну подію, просто дивлячись у вікно. І щоб уникати такого типу нагадування, люди досить часто, коли у них уже є розлад, взагалі перестають виходити з квартири, спілкуватися, що, звичайно, не сприяє їхній соціальній адаптації, продовженню якоїсь соціальної активності.
Чи у всіх, хто пережив травму, розвинеться ПТСР?
Тут варто згадати про кількісні характеристики. Тобто якщо 100 людей переживає травму, то у скількох розвинеться посттравматичний стрес?
Подібних досліджень наразі не так багато, як хотілося б, але найбільш достовірні оцінки коливаються між 8 і 20%, тобто зі 100 людей, які пережили травму, приблизно від 8 до 20 осіб матимуть ознаки посттравматичного стресового розладу або взагалі якихось посттравматичних розладів, пов’язаних з переживанням травми.
На щастя, все-таки для більшості людей, які зазнають посттравматичний стрес, достатньо самодопомоги або такої підтримки, яку можуть надати близькі або безпосереднє оточення. Але з іншого боку, навіть тих кількох відсотків, які дійсно мають повноцінний посттравматичний стресовий розлад, цілком достатньо, аби звертати на це серйозну увагу і, відповідно, планувати якусь масштабну допомогу в межах всього суспільства.
Як допомогти собі та близьким?
Тепер щодо допомоги. Варто зразу наголосити, що, як і в будь-якому випадку, кваліфікована допомога краща, ніж некваліфікована. Інакше кажучи, варто звертатися до тих спеціалістів, які, по-перше, мають відповідну освіту, а по-друге, досвід роботи в тому числі із пацієнтами з посттравматичим стресовим розладом.
З іншого боку, навіть в інтернеті можна ознайомитися з цілою серією порад, як можна допомогти такій людині і без допомоги фахівця. Головне, що потрібно (і це найважче) – встановити контакт. Тобто вибудувати такі відносини, де людина почувалася б у безпеці, відчувала довіру до того, хто намагається надати допомогу. Щоб з’явився свого роду простір для поступового опрацювання цієї травми, оскільки завдання будь-якої допомоги – перетворити травматичний досвід, який спричиняє стрес, на травматичний досвід, що до стресу не призводить. І для цього є ціла низка методик, деякі з них можуть застосовуватися в легких випадках і членами родини, наприклад, тобто тут нічого суперскладного немає. Єдине, що потрібно, – певна послідовність.
Що таке колективна травма і чи є вона в українців?
Проблема колективної травми взагалі досить цікава. З одного боку, медики, психотерапевти, психологи меншою мірою звертають увагу на такий феномен, як колективна травма, оскільки їхній фокус уваги прикутий до індивіда або невеликих груп населення, таких як сім’я, робочий колектив тощо. Тим не менше, десь приблизно з 70-х років ХХ століття поступово з’являється поняття «колективна травма», оскільки через емпіричні спостереження і певні дослідження стало зрозуміло, що є певний ефект, який спричиняється цілим суспільством, що переживає травматичний досвід.
Таких травматичних подій за ХХ сторіччя описано достатньо, починаючи, з геноциду вірмен, Голокосту тощо. А отже, з’явилися певні можливості для того, щоб дослідити, чи дійсно існує така річ, як колективна травма.
Можна сказати, що до якоїсь міри колективна травма повторює той самий патерн, який ми спостерігаємо й на індивідуальному рівні. У спільнот, які переживають колективну травму, виникає, з одного боку, гіпереактивність, підвищена збудженість та реакція на будь-які подразники взагалі, навіть ті, які, здавалося б, не мають спричиняти бурхливої реакції. А з іншого боку – це атомізація, тобто втрата довіри між членами такої спільноти, різного роду підозри, несприйняття якихось спільних цінностей, які раніше були актуальними для цієї спільноти, певне занурення в свої власні справи, відсторонення від спільних інтересів.
Це стосується і робочих, і сімейних ситуацій, й інших соціальних подій, що, звичайно, дуже отруює спільну дію. Тобто коли люди на все реагують занадто бурхливо і при цьому не дуже хочуть вступати в будь-які взаємодії зі своїми колегами чи сусідами, то організувати якусь спільну дію стає ще важче. І я думаю, що саме на це треба звертати увагу і лідерам таких спільнот, поводитися інакше, ніж це зазвичай їм властиво. Наприклад, з одного боку, потрібно завдати такий тон, що ми перебуваємо в безпечній ситуації, і, відповідно, діяти так, аби цю ситуацію зробити очевидно безпечною, а з іншого боку, потрібно фактично давати приклад і бути взірцевою фігурою з точки зору довіри, в тому сенсі, що «сказано – зроблено». Це ніби прості правила, які дають приклад іншим членам спільноти, що так, довіра між нами можлива попри те, що ми пережили.
Відповідно, від лідера очікується, що він буде завдавати тон. Тобто, власне, спільнота покладає на керманича перше завдання продемонструвати, а як тепер ми будемо жити, і лідер стає прикладом для наслідування. Або можна сказати, що той, хто зможе продемонструвати приклад для наслідування, той і стане лідером – тут навіть до такої міри можна цю ситуацію ніби обернути.
Стаття підготовлена в рамках проєкту «Стресооборона: український рецепт» за матеріалами онлайн-розмови Сергія Роголя та Дениса Полтавця
Підписуйтесь на наш Instagram і не пропускайте найкорисніші матеріали від Beauty HUB!
