Головна ідея проєкту — показати, наскільки український креативний сектор удосконалився за останні п’ять років. Розповіли про зміни учасниці проєкту — жінки, які створюють сучасну історію кінематографу.
Ольга Бірзул — менеджерка культури та кураторка кінопрограм. Очолює сектор кіно в Українському інституті – молодій державній інституції
Docudays UA, SEE Ukraine: An Empty Pedestal
Що вплинуло на ваш вибір професії?
Я починала в культурній журналістиці, але, зустрівшись з Docudays UA, залишилась на кінофестивалі на 10 років. Він вразив мене тим, що одночасно популяризував документальне кіно та підвищував рівень громадянської активності. Важливим поштовхом для нас стала Революція гідності, коли українські документалісти були на передовій. Отримавши кілька сильних фільмів про сучасну Україну, ми вирішили організувати проєкт з культурної дипломатії «SEE: Ukraine Docudays UA мандрує світом» і розказати іноземній аудиторії про останні зміни в країні. Цей досвід, зрештою, привів мене до першої державної інституції, що вже три роки опікується культурною дипломатією та просуванням української культури за кордоном.
Можете розказати про те, чому ви стали журналісткою?
Журналісткою я стала внаслідок загостреного почуття справедливості. Але від початку хотіла писати лише про культуру, бо мені здавалося, що тільки творчість варта уваги. Згодом зрозуміла, що занадто романтизую цю сферу діяльності. Насправді в ній багато токсичності, зверхності та егоцентризму. Радію, що завдяки досвіду організації культурних подій я побачила культурний процес з іншого боку й нарешті позбулася рожевих окулярів.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?
Безперечно, в українській культурній політиці відбувся еволюційний стрибок після Революції гідності. У нас виросли власні культурні інституції. А українські фільми не лише регулярно з’являються у програмах найповажніших міжнародних кінофестивалів, а й здобувають на них нагороди — від Венеції до Sundance.
Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?
Якщо говорити про кіноіндустрію, то їй не вистачає єдності та продуманої стратегії з розвитку галузі.
Що б ви порадили собі на початку вашої кар’єри?
Я би побажала собі більше свободи та відкритості, особливо географічної. Моя кар’єра починалася в часи, коли за кожною візою в Європу треба було вистояти чергу в посольство. І це завжди було дуже принизливо, бо молодим неодруженим дівчатам було складніше отримати омріяний дозвіл для перетину кордону.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?
Стабільною та конкурентоспроможною. А ще такою, де існує баланс між авторським та комерційним кіно.
Розкажіть про свій найцікавіший/найскладніший/найбільш неймовірний досвід.
Найбільше гострих почуттів мені подарував проєкт SEE Ukraine. У 2016 році я була змушена всього за одну добу знайти нове місце для проведення показів в Афінах. Місцеві проросійські угрупування зірвали фестиваль, залякавши наших грецьких партнерів. Але в Афінах живе активна українська діаспора, яка фактично допомогла врятувати подію: ми за добу знайшли нову локацію, апаратуру, проінформували аудиторію і навіть зібрали повну залу глядачів.
Чим ви надихаєтесь?
Своєю родиною, друзями, подорожами та змістовною культурою. І, в принципі, не важливо, який це вид мистецтва. Головне, щоб у ньому була глибина і щирість.
Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських фільмів?
Я не люблю рекомендувати фільми, якщо не бачу перед собою співрозмовника. Кіно — це ж не спортивне взуття або вітамін D. Воно про пізнання себе та світу, діалог з автором та пошук сенсів. Якісне авторське кіно варто шукати на кінофестивалях, а також читати кінокритику. Зокрема, українське авторське кіно пропонує онлайн-кинотеатр Takflix, а якісну документалістику — Docuspace.
Анастасія Пустовіт — акторка театру та кіно
«Перші Ластівки», «Коли падають дерева»
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?
В індустрії кіно та театру я вже 11 років. Але не скажу, що з самого дитинства мріяла бути акторкою. Досить довго була в пошуку та змінювала свої погляди кожні три місяці. То була ветеринаром, то Президентом України, то довгий час мріяла працювати в поліції та бути психологом.
Але якось від школи мене відправили на конкурс читців поезії Тараса Шевченка. З цього моменту я почала виступати на шкільних заходах і познайомилася з сусідкою, яка працювала в бородянському Будинку культури. Вона помітила мої дані та наполягла на тому, щоб я спробувала свої сили. Так, після дев’ятого класу я вступила до коледжу театрального мистецтва та кіно.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?
Зміни трапилися колосальні. Коли я тільки починала працювати, не було жодних глобальних затверджень. У 2014-му я потрапила в повний метр «Коли падають дерева». Фактично той рік став переломним моментом у створенні такої галузі, як українське кіно. Раніше воно теж існувало, але швидше як підгалузь масштабних російських компаній.
На жаль, наш ринок ще не зміг на 100% сепаруватися від сусіднього, тому ми так чи інакше продаємо наш продукт за кордон, особливо в Росію.
Якою б ви хотіли бачити індустрію через п’ять років?
Щоб кіноіндустрія, нарешті, почала співпрацювати з закордоном не тільки в кооперації чи для продажу, але й в навчанні. У нас є талановиті режисери, оператори, але не завдяки вишам, які вони закінчили, а всупереч.
Хочеться, аби сталася реорганізація кінотеатрів і наше кіно стало продаватися. Але для цього треба комунікувати з глядачем, робити рекламу. Більшість продюсерів, на жаль, не вважають за потрібне це робити.
Я за те, щоб в Україні знімалося кіно різного виду. На противагу комедіям хочеться бачити авторське кіно. Пропагандистські фільми знімаються дуже погано, їх неможливо дивитися. З війною прийшов час працювати по-іншому. Наприклад, як це робить Наталя Ворожбит у фільмі «Погані дороги».
Голівуду знадобилося 70 років, аби стати Голівудом, а в нас минуло п’ять-сім років, тому усе попереду. Але фундаментальні зміни потрібні у навчанні та збуту продукту.
Що б ви порадили собі на початку своєї кар’єри?
Легше все сприймати, зміщувати акценти з помилок на висновки.
Чим ви надихаєтеся?
У моєму житті був курс Богомазова, потім трапився театр на Лівому березі, з’явилася Леся Самаєва, в якийсь момент разом з Тамарою Труновою вони ввели мене в театр, Марися Нікітюк, спілкування з нею — це завжди обмін. Останнім часом я надихаюся танцем, тілом, міфічною складовою літератури та суспільства, психоаналізом.
Розкажіть про свій найцікавіший/найскладніший/неймовірний досвід.
Кожен свій проєкт я відчуваю особливо, для мене вони всі складні.
Вистава «Ерендіра не хоче вмирати» була надзвичайно важка, після неї я декілька днів безпробудно спала. Це було фізично важко, все-таки театр відрізняється від кіно. Мені важливо не просто виконувати свою роботу, а нести меседж. У цій роботі я говорила про долю жінок, які пережили довге психічне, фізичне та сексуальне насилля у юному віці. Це важко грати, про це важко говорити.
Хочеться, щоб суспільство більше уваги звертало на жінок, які жінки постійно стикаються з фізичним насиллям, сексизмом. Зараз це одна з головних тем в моїй роботі.
Рекомендації українського кіно/вистав.
Для мене останнім часом дуже цікаві декілька театрів: на Подолі надсучасна сцена, яка допомагає різним режисерам втілювати свої ідеї. Театр на Печерську має особливу атмосферу: там працює Олена Лазович та актори, які створюють свій емоційно-енергетичний простір. Також згадаю свій театр на Лівому березі, у якому з’явилося багато вистав для різних глядачів, театр Франка.
Наразі в цих місцях відбувається магія завдяки людям, яким театр потрібен та важливий.
Ірина Правило — кінорежисерка, продюсерка, громадська активістка
«Моє дитинство», «Джеря»
Що вплинуло на ваш вибір професії?
Усе почалось з дитинства і вигаданих вистав для сім’ї та друзів, потім переросло в активність у школі. Уже тоді було зрозуміло, що мене цікавить творчий напрям.
Як довго ви в цій індустрії? Як вона змінилася за останні 5 років?
Понад 10 років. Найперший поклик до режисури я відчула під час вступу до університету, коли зустріла свого майстра Миколу Івановича Мерзлікіна. Тоді я зрозуміла, що навчитись розказувати історії та народжувати змісти — мій найважливіший персональний потяг.
Після Революції гідності почався розквіт у сфері культури, з’явилося більше проєктів у кіно, музиці, театрі. Величезний здобуток — виникнення Українського культурного фонду, який дав можливість багатьом незалежним митцям самостійно реалізовувати проєкти. Відбулось також і кінематографічне становлення нашої команди завдяки міжнародній кінотрилогії «Моє дитинство», яку ми знімали в Україні, Грузії та Італії. Розпочавши виробництво ще до Майдану і війни, вже під час показів у 2016-2018 рр., ми відчули, що відтворення справжніх сенсів на часі.
Колись давно я казала, що мрію, щоб кількість переростала в якість, і рада, що нарешті цей час настав. Найбільша зміна в тому, що почало з’являтися більше українських проєктів. Тепер справа за якістю.
Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?
Відчуваю, що саме зараз проживаю цей досвід — під час реалізації кінопроєкту «Джеря» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького. Образ головного героя перегукується з одіссеєю нашої країни. Кожен з нас ніби вільний, але щодня ми зіштовхуємось з обмеженнями і маємо тримати удар.
Хочемо відтворити життя України XIX століття в його різноманітті, яке мало хто з нас уявляє. На жаль, імперська та радянська традиції змалювали образ українства, як щось хуторське, смішне, меншовартісне. Наше завдання — відтворити щирість стосунків, шляхетність фактур, аби глядачі повірили в цей світ. Прагнемо, зберігаючи драматургічну основу першоджерела, переосмислити психологію драми.
Спільно з благодійною організацією Nova Ukraine (California, USA) нещодавно ми розпочали міжнародну кампанію збору коштів на творчу розробку «Джері», плануємо повторно брати участь у конкурсі від Держкіно.
Для реалізації цього масштабно кінопроєкту (з продюсеркою Юлією Зіммерманн та виконавчим продюсером Олександром Мещеряковим) ми заснували продакшн Right Time Studios, діяльність якого зосереджено на виробництві фільмів і креативних медіа в Україні. Серед наших активних проєктів також аудіокнига «Світи. Народи. Історія кримських татар» за працею В. Возгріна та документальна стрічка «Терзиул 14» про легендарного альпініста Владислава Терзиула.
Що б ви порадили собі на початку кар’єри?
Нічого не боятися, адже все можливо! Збирати навколо себе однодумців, тому що тільки разом можна надихатись одне одним і щось змінювати.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?
Під час минулорічного конкурсу Держкіно ми свідомо подали проєкт «Джеря» на конкурс «Фільми для широкої глядацької аудиторії». З-поміж 30 найкращих цього напряму я була однією із чотирьох жінок. Цікаво, що жінок зараз більше саме в авторському кіно і менше в глядацькому. Мені здається, ця тенденція буде змінюватися. Хочеться, щоб українське масове кіно ставало різнобарвним, глибшим, мало високий рівень виконання всіх складових, оскільки становлення нації безпосередньо залежить від становлення культури, і національного кінематографу зокрема.
Ким ви надихаєтесь?
Особистостями. Вважаю, що кіно має не лише розважати, але й виховувати смак. Надихають найкращі представники національних кіношкіл: Т. Абуладзе, Т. Ангелопулос, Р. Фасбіндер, В. Де Сіка, Е. Ромер та інші. Нещодавно зрезонувала думка Девіда Лінча, що нам дуже складно вирішувати: чи йти за мрією, чи шукати компроміси, але завжди треба залишатися вірним ідеї. Маю на меті створення свого авторського курсу з режисури, щоб поширювати думки однодумців та ділитись досвідом.
Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?
Можна сміливо відкривати каталоги Українського культурного фонду за останні три-чотири роки. Також варто тримати руку на пульсі, відвідувати презентації та прем‘єри, ширити обрій.
Наталія Бабенко — акторка театру і кіно
«Зречення», «Пульс»
Що вплинуло на ваш вибір професії?
Все з дитинства (посміхається). У школі я постійно вела заходи, багато танцювала, грала у виставах-казках і тоді зрозуміла, що хочу бути актрисою. Після восьмого класу знайшла коледж в Києві і їздила туди щоп’ятниці, пропускаючи половину навчального дня. Я їхала до Запоріжжя на маршрутці, пересідала на поїзд до Києва, у вихідні вчилася там і поверталася назад.
Після дев’ятого класу я вступила до приватного коледжу театру і кіно та вже потім в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, хоч і не з першого разу. Спочатку мені сказали, що я абсолютно не підходжу під професію актриси, мовляв, у мене немає таланту й зовнішності. Я вирішила, що буду намагатися стільки разів, скільки буде потрібно. І з другого разу вступила. У нашому житті все складається так, як має бути.
Як довго ви в цій індустрії?
Близько восьми років. З 2016-го я почала зніматися в невеликих епізодах. Що цікаво, весь цей час у мене один агент, який помітив мене ще студенткою.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?
Я не застала кіноіндустрію до Майдану, але прекрасно розумію, що через ці події у нас, українців, є більше можливостей вкладатися в український продукт, більше знімати і зніматися. Зараз у наших акторів є ця можливість, адже багато хто шукає нові обличчя незалежно від досвіду. Дуже важливу роль мають також партнери, з якими ти взаємодієш і у яких вчишся. Адже наша робота — це постійний зв’язок з іншими людьми.
Розкажіть про свій найцікавіший/найскладніший/найбільш неймовірний досвід?
Звичайно ж, це повнометражний фільм «Пульс», прем’єра якого відбудеться 8 квітня. Для цього проєкту мені потрібно було ретельно займатися спортом пів року, навчатися спеціальним технікам і трюкам. «Пульс» — це згуртованість, команда мрії, в якій всі горіли проєктом, хотіли виконувати свою роботу на 100%. Цей фільм засновано на реальній історії паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук.
Чого не вистачає українському кіно і театру?
Крил. Є люди, які горять, хочуть зробити якісний продукт, а в них не вірять. У мене є величезне бажання зробити класне кіно, але немає фінансової можливості це здійснити. І таких людей багато. Хочеться, щоб ми не боялися знімати щось нове і цікаве, не боялися експериментувати.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?
Мені хочеться, щоб у нас були цікаві проєкти, де будуть порушуватися різноманітні теми. Щоб ми не боялися говорити і творити! Звичайно ж, хочеться, щоб нашу працю оцінювали гідно й у фінансовому плані, і більше цінували своїх українців! У нас багато талановитих і крутих артистів. Хочеться, щоб наше кіно було більш вільним і відкритим для всіх.
Що б ви порадили собі на початку вашої кар’єри?
Порадила б завжди залишатися людиною, бути собою, не втрачати внутрішню дитину і мріяти. Адже якщо вірити, то все обов’язково вийде!
Чим ви надихаєтеся?
Я дуже люблю музеї, театри, хороше кіно й подорожувати. Ще мене надихає спостерігати за тим, які ми всі різні. Ось іспанці йдуть і просто починають танцювати посеред вулиці. І після цього я теж можу йти по Києву і пританцьовувати. Правда, у нас поки це дивно сприймають, але я вірю, що скоро буде інакше.
Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських фільмів або театральних постановок?
Якщо ми говоримо про кіно, то це фільм «Додому» і «Мої думки тихі». Дуже чекаю фільм Наталки Ворожбит «Погані дороги».
З театральних: «Буна», «Лимирівна», Morituri te salutant, «Погані дороги», «Сімейний альбом», Vino, «Хлібне перемир’я», «Однорукий», «Зачарований», «Поїхати не можна залишитись». З серіалів я б порадила «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди».
Добре, що ми знімаємо все більше фільмів і руйнуємо стіну, яка відділяє нас від світу.
Вікторія Трофименко – режиссерка, сценаристка, продюсерка
«Брати. Остання сповідь», Засновниця освітньої лабораторії Film Ave.
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?
В індустрії я вже 18 років. Думаю, справа в природній схильності. У мене дуже розвинений емоційний інтелект, тому мистецтво мені органічне.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?
Так, помітила. У 2011-2012 рр. був перший пітчинг, тоді ми виграли з проєктом «Брати. Остання сповідь». Систему пітчингів в Україні започаткувала Катерина Копилова, потім їх удосконалювали і вносили правки в правила проведення. Раніше знімали незрозуміло за яким принципом, не було системи, було упередження щодо державних грошей. Але з появою пітчингів все стало зрозумілішим. Ми виграли і почали знімати. Далі більше. Можу сказати, що протягом п’яти років стали фокусуватись більше на патріотичному кіно. У країні, на території якої відбуваються бойові дії, ця тенденція зрозуміла. Було зрозуміло, чому відмовилися від російської мови в виробництві, але хотілося б знімати не тільки українською, але й англійською. Це відкриє в кіно нові можливості і новий ринок. Інакше ми приречені на відсутність окупності з великими проєктами. У мене є чудовий сценарій «Дауншифтінг» англійською. Англійська мова, зйомки за кордоном та іноземний каст стали перешкодою в 2016 році та приводом його не підтримати. Радує, що заговорили про англійську, як про другу державну мову. Корисно піднімати свої планки вище і намагатися їх перестрибнути. Це стимулює еволюційні процеси, у творчості в тому числі.
Розкажіть про свій найцікавіший чи найскладніший проєкт.
Складні всі, цікавий і найулюбленіший — з яким працюєш зараз. На сьогодні це проєкт про Голодомор «Яків», у нього вже вкладено багато зусиль і часу, а також «Дауншифтинг», про який я згадувала раніше. «Яків» переміг в пітчингу в 2019 році, та згодом проєкту відмовили через секвестр бюджета, і ми знову шукаємо гроші.
Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?
Грошей (посміхається). Хочеться, щоб ми могли собі дозволити не тільки первинні потреби на кшталт патріотичного кіно, повторюсь, що в країні, у якій триває воєнна агресія, це неминуче і виправдано. Та хочеться ще й реалізації духовних потреб за пірамідою Маслоу. Творча людина — це візіонер, головна функція якого показати своє бачення світу, подекуди передбачити і підготувати соціум, а інколи вилікувати, здавалося б, несвоєчасні, непомітні рани. Задовольняти миттєві, нагальні потреби — це природа телебачення. У кіно інша природа.
В певному сенсі ми — шамани з камерами. Ми сидимо в тій частині життєвого потягу де видно, куди він рухається попереду, в той час коли люди з іншою соціальною задачею сфокусовані на тому, що ми проїжджаємо зараз чи вже проїхали. І це важливо, щоб кожен реалізовував свою соціальну задачу. Якщо ми не будемо дослухатись до людей, котрі, в силу своїх особливостей, бачать, куди ми рухаємось, ми приречені відставати або бути непідготовленими до майбутнього. Вимагати від творця в кіно вирішувати нагальне — це все одно що колоти горіхи золотим злитком. У цього «злитка» інша місія, по рефлексіях художника можна зрозуміти, що відбувається з суспільством.
Що б ви порадили собі на початку кар’єри?
Не мати сумнівів і більше собі довіряти.
Якою би ви хотіли бачити індустрію через 5 років?
Думаю, я висловлю думку багатьох людей — хочеться бачити її більш різноманітною.
Чим ви надихаєтеся?
Життям і людьми, яких я зустрічаю, розширенням світогляду. Будь-яка творча людина наповнюється від спілкування, подорожей, споглядання і рефлексій.
Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?
З тих, що в мені відгукнулися, я порекомендувала б «Дельта», «Українські шерифи», «Присмерк», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Брама», «Припутні», «Донбас», «Додому». Також раджу звернути увагу на короткий метр, наприклад, «Штангіст» Діми Сухолицького-Собчука, «Випуск 97» Павла Острикова, його ж «Донна міа», «Звірі» Волосевича Романа. Чекаю фільми Тараса Дроня і Марини Ер-Горбач.
Даша Плахтій – українська акторка театру та кіно
«Стрімголов», «Довбуш»
Що вплинуло на ваш вибір професії?
Мій батько був актором, я виросла за кулісами, але чомусь до останнього не мріяла про цю професію. Вирішила бути художницею. А за кілька місяців до вступу подруга розповіла про КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого, і мені сподобалася ця авантюрна ідея — різко змінити плани та випробувати свої сили. Не можу назвати своє рішення свідомим, але я була залізобетонно впевнена, що вступлю, і ніхто не міг мене переконати в іншому. І як наслідок, я потрапила на курс до одного з найкращих майстрів університету, причому під час вступу я взагалі не розуміла, хто такий Дмитро Богомазов і наскільки мені пощастило.
Як довго ви в цій індустрії?
У кіноіндустрії я близько десяти років. Перші незначні ролі в серіалах були ще в університеті. Якщо говорити про повні метри, то моїм дебютом став фільм «Битва за Севастополь», а в 2017 році вийшла картина «Стрімголов» зі мною в головній ролі. Мабуть, після неї почалася моя справжня акторська кар’єра.
Ви помітили, чи змінилася за останні п’ять років індустрія?
Звичайно, змінилася, багато в чому завдяки історії з Майданом. До цього ми підсвідомо вважали російський продукт нашим. А українська кіноіндустрія була поставлена на паузу ще за часів Радянського Союзу. Було лише кілька українських фільмів у 2000-х, а після 2014-го всі почали ворушитися. З’явилося багато документального кіно, стали знімати більше художнього, в серіалах нарешті головні ролі почали грати наші актори, а не російські, навіть мультиплікація почала з’являтися.
Розкажіть про свій найцікавіший/найскладніший/найбільш неймовірний досвід?
Напевно, зараз для мене найцікавішим є проєкт, над яким ми працюємо, — це фільм «Довбуш» режисера Олеся Саніна. У травні-червні цього року ми плануємо завершити зйомку. Це історичний фільм про реальну особистість Олексу Довбуша, українського Робін Гуда, якого на Західній Україні свого часу прирівнювали мало не до Бога. Сценарій — дуже якісний, команда — найкраща, всі викладалися на повну як в останній раз, працювали згуртовано над кожною деталлю, а це дуже заряджає!
Так ось, мені дісталася роль Марічки, коханої Довбуша. Скажу чесно, вперше під час зйомок у мене було щось схоже на роздвоєння особистості. Я настільки перейнялася історією, що якось, після багато роботи, засипала в маренні, і мені навіть ввижалася ця Марічка.
Чого не вистачає українському кіно?
Освіти. Якщо дивитися в корінь, то в найкращому університеті країни не дають актуальну базу знань. Система застаріла та вимагає апґрейду. Багато кіношників швидше навчалися на своєму досвіді, ніж на парах. Також не вистачає достатнього фінансування і банально — досвіду.
Що б ви порадили собі на початку своєї кар’єри?
Нічого не боятися і більше пробувати.
Якою б ви хотіли бачити індустрію через п’ять років?
Сміливою. Дуже хочеться бачити актуальні, правдиві та яскраві проєкти. Хочеться, щоб у наших режисерів виробився свій стиль, а у глядача — смак. І патріотизм проявлявся не в історіях про війну, а в якості продукту.
Чим ви надихаєтеся?
Найбільше людьми. Обожнюю знайомитися та спілкуватися, особливо в подорожах. Ми всі різні, і це так цікаво. Взагалі, надихнути мене може що завгодно: просто сонце за вікном, класний трек, книга або фільм. Ну і, звичайно, моя робота — суцільне натхнення.
Рекомендації українського кіно/вистав.
Думаю, що мої колеги перерахували чимало цікавих робіт. Я хочу порекомендувати подкаст MINCULTPRYVIT Нарімана Алієва, а також документальний серіал «СПАЛАХ».
Одяг – THE LACE
Взуття – Marsala
Учасниці проєкту:
Підписуйтесь на наш Facebook і не пропускайте найкорисніші матеріали від Beauty HUB!
